В останні роки люди мало радували собаку, але тепер, коли його тут зовсім не стало, самотність переросла в нестерпну муку. Собака, звичайно, сумуючи, не міг знати, що люди піднялися й залишили свої будинки, худобу, могили предків не з доброї волі і що не тільки село, яке Сабирли знав з цуценячих років, порожнє, але порожнє й сусіднє село, і третє, і п'ятє, і десятє, сотє, і так до самого моря, яке хлюпається з трьох сторін півострова».
Ці рядки з оповідання «Самотність» – одного з найбільш пронизливих творів, написаних коли-небудь про депортацію кримських татар. Належать вони Ервіну Умерову – талановитому письменнику з дуже драматичною долею.
Він народився 1 травня 1938 року в селі Яни-Сала Жовтневого району Кримської АРСР в родині вчителів. Через шість років після народження, 18 травня 1944 року, разом з сім'єю і своїм народом був депортований з Криму.
Сім'я Ервіна опинилася в Узбекистані, в населеному пункті Паласан Алти-Арикського району Ферганської області. Тяжкі враження дитинства в місцях вигнання назавжди врізалися в пам'ять майбутнього письменника... Після закінчення школи в 1957 році Ервін працював спочатку слюсарем-арматурником на нафтопереробному заводі, потім – інспектором районного статистичного управління. В цей же час почав публікуватися в газетах Узбекистану.
Його перша серйозна публікація – розповідь у збірці кримськотатарських письменників «Дні нашого життя», випущеній видавництвом художньої літератури Узбецької РСР до декади мистецтва і літератури Узбекистану в Москві в 1959 році. Ця збірка – перша після депортації, де були опубліковані твори кримськотатарських письменників – як маститих, так і зовсім молодих. Серед авторів були й ті, хто не повернувся з фронту, – Мамут Дібаг з оповіданням «У далекому селищі» і Еннан Алімов, загиблий в 1942 році, – автор зворушливої новели «Горлиця махає крилом».
КЛАС
Яким я уявляю людське щастя? (за оповіданням Олекси Стороженка „Скарб”)
Що таке щастя? Мабуть, ніхто не зможе пояснити унікальне явище. Адже інколи людина навіть не знає, що їй потрібно для цього. Щира любов, віддані друзі, родина за великим столом чи ще щось? Оте „щось” ми постійно намагаємось осягнути, відшукати серед полиць життя, збагнути всі своїм єством. Лише тоді здається прийде щастя. Та потрібно просто збагнути одну істину: „ Якщо хочеш бути щасливим – ти просто можеш ним бути”.На мою думку, щастя – це заповітна мрія, яка є у кожної людини. Коли вона хоче поїхати у подорож, побувати у незвичайній країні, і її мрія здійсниться, вона стане щасливою. Але на цьому щастя не скінчиться. Воно безкінечне. Адже за однією мрією прийде інша. Бо саме мрія є складовою сенсу нашого життя.Незвичним і досить дивним є уявлення про щастя в оповіданні Олекси Стороженка „Скарб”. Люди вважають щасливим того, хто все життя пролежав на печі, встаючи лише, щоб піднести до рота ложку запашного обіду, який готувала працьовита мати, а згодом любляча дружина. Саме заздрість у людей до життя головного героя Павлуся створила хибну думку про щасливу людину. Якби монети не сипалися до хати через вікно, якби не знайшлися люди, котрі піклувалися про нього не з корисливою метою, Павлусь навряд чи вважав себе щасливою людиною. Власне кажуче, він нею і не був. Адже випадкове щастя не можна назвати справжнім.Та інколи люди не розуміють, що щастя полягає не в статках, нажитих нечесним шляхом, а в гарних моментах життя. Інколи досить вкласти щиру любов у букет ромашок, а не подарувати одну троянду, хоч якою красивою вона не була б. Тому кожна людина є творцем свого щастя. Адже лише вона сама здатна відтворити власну мрію і стати щасливою!
