ответ: Вовк і кіт Леоніда Глібова
В село із лісу Вовк забіг…
Не думайте, що в гості, братця!
Ні, в гості Вовк не забіжить;
А він прибіг, щоб де-небудь сховаться;
Проклятий люд з собаками настиг…
І рад би Вовк в які ворота вскочить,
Та лишенько йому,— куди не поглядить —
Усюди Вовченька недоленька морочить,—
Хоч сядь та й плач;
Ворота, як на те ж, кругом усі заперті,
А дуже Вовкові не хочеться умерти
(Бо ще він не нажився, бач!),
А гірше од людей — од видимої смерті…
Коли глядить —
На загороді Кіт сидить,
На сонечку мурликає-дрімає.
Підскочив Вовк і до Кота мовляє:
— Котусю-братику! Скажіть мені скоріше,
Хто із хазяїнів отут усіх добріше?
Я хочу попрохать, щоб хто мене сховав
На сей недобрий час. Я б у пригоді став!..
Чи чуєш гомін той? За мною то женуться!..
Котусю-батечку! Куди ж мені поткнуться?..
— Проси мерщій Степана,
Він добрий чоловік,— Кіт Вовкові сказав.
— Так у його я вкрав барана.
— Ну, так навідайсь до Дем’яна.
— Е, і Дем’яна я боюсь: Як тільки навернусь,
Він і згадає поросятко.
— Біжи ж, аж ген живе Трохим!
— Трохим? Боюсь зійтися з ним:
З весни ще злий він за ягнятко!
— Погано ж!.. Ну… а чи не прийме Клим?
— Ох, братику! Теля я в його звів!
— Так ти, бачу, усім тут добре надоїв,—
Кіт Вовкові сказав,—
Чого ж ти, братику, сюди і забігав?
Ні, наші козаки ще з розуму не спали,
Щоб Вовка од біди сховали!
І так-таки ти сам себе вини:
Що, братику, посіяв, те й пожни!
«Наприкінці 1830-х і на початку 1840-х років ми майже не розлучалися. Він жив на Острові, на 5-й лінії, будинок Аренста, а я в Академії мистецтв, де мав майстерню […] Ця майстерня являла собою одну кімнату з антресолями. На цих антресолях мій бідолашний Тарас перебував під час тяжкої своєї хвороби […] Саме тоді він намалював олійними фарбами автопортрет (рисунок з нього виконаний К.О. Брожем на дереві й гравірований академіком Л.А. Сєряковим)» [Русская старина. – 1880. – Кн. 3. – С. 589 – 590; Пономарьов Ф.П. Тарас Григорович Шевченко // Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С. 67].
Згадана гравюра вміщена у тій же книжці «Русской старины», де публікувалися цитовані спогади Пономарьова. Зображення супроводжувалося підписом: «Тарас Шевченко в 1840 р.». Гравюру Л.А. Сєрякова було вміщено також у виданому на вшанування його пам’яті альбомі [Серяков А.А. Русские деятели в портретах. – СПб., 1886]. У поясненні видавця альбому та редактора «Русской старины» М.І. Семевського зазначено: «Доданий портрет Т.Г. Шевченка є точним знімком з оригіналу, поясного живописного портрета, намальованого самим Шевченком у 1840 році, що є власністю редакції “Русской старины”» [Там само. – С. 175].
