Написати СС як я розумію силу справжньої дружби

Указці і. франка розповідається про пригоди головного героя — лиса микити. це справжнісінький собі лис, який усе своє життя займається крадіжками. він був дуже хитрий та кмітливий, тому обминав усі небезпеки. тільки одного разу його майже впіймали, але йому пощастило врятуватися: сховався у діжці з фарбою. тільки після цього він став пофарбованим у синій колір. спочатку він навіть мав із цього користь, бо звірі обрали його царем, щодня годували, тому що боялися. але таке фальшиве життя не могло тривати довго, справжнє лисяча сутність була викрита під час лісового концерту. звірі побачили, хто їх дурив увесь час, і розірвали лиса микиту на шматки. отже, на кожну нечесну людину чекає заслужена кара.       за розвитком дії казку можна умовно поділити на три частини: 1. пригоди лиса микити в місті. 2. «чудесне» перетворення. 3. царювання лиса микити і розвінчання його «культу».     головний персонаж — це герой, якому автор приділяє найбіль­ше уваги, надає детальний опис зовнішності та характеру, навколо якого створює увесь сюжет казки; він бере участь у всіх подіях, що відбуваються, і нерідко за його сам автор звертається до читача. отже, стає зрозумілим, що головним персонажем казки «фарбований лис» є лис микита.       другорядні персонажі — це всі інші герої казки, які в тій чи іншій мірі взаємодіють із головним героєм; автор не деталізує ін­формацію про них, часом розкриває тільки ім'я та безпосередню роль у житті головного героя або подіями, які з ним пов'язані. дру­горядними персонажами цієї казки є пси, вовчик-братик, ведмідь, кабан, олень, мавпа фрузя, орли, яструби тощо.       образи лиса, лисиці, лисички - сестрички надзвичайно популярні як у народних казках світу, так і у творах зарубіжних письменників. це пояснюється тим, що образи й сюжети «мандрували» від одного народу до іншого. у хіі – хііі ст. в європі з’явився   «роман про лиса», який уважався найпопулярнішим та найціка­вішим збірником казок про тварин. у франції лиса звали ренар, у нідерландах — рейнетом. німецький рейнеке-лис увагу видатного поета йоганна вольфганга гете, який наприкінці xviii століття написав про нього казкову поему.       давня повість про лиса зацікавила й українського письменни­ка івана франка. в основу своєї поеми «лис микита» він поклав мандрівний сюжет, котрий свого часу використав гете та інші письменники. у передмові до другого видання твору франко пи­сав: «я бажав не перекласти, а переробити стару повість про лиса, зробити її нашим народним добром, надати їй нашу національну подобу».     саме тому казка «фарбований лис» вважається однією з най­кращих у збірці «коли ще звірі говорили».

Важливим аспектом філософського осмислення людини є врахування її природного руху замкненим колом: народження - життя - смерть. З давніх-давен людина намагалась якось осягнути цей вічний круговорот життя. У чому смисл природного процесу народження, розвитку, зрілості, старіння і смерті як людини, так і будь-якого іншого організму? Це питання виникає як намагання виправдати свою присутність на Землі, свою долю й призначення. Знайшовши таке виправдання, людина може змиритися з думкою про скінченність індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає не в тому, щоб тільки жити (існувати), а й у тому, як і для чого (чи для кого) жити.

Отже, в чому полягає сенс життя?

Сенс життя - це поняття, яке відбиває постійне прагнення людини співвідносити свої вчинки із системою суспільних цінностей, з вищим благом, щоб у такий б діставати можливість виправдовувати себе у своїх власних очах, в очах інших людей чи перед якимось авторитетом, Богом. Інакше кажучи, це пояснення собі й іншим, для чого ти живеш.

Сенс життя кожної людини унікальний і неповторний, як і її життя. Людина завжди вільна у виборі сенсу і в його реалізації. Але свободу не можна ототожнювати зі свавіллям. її слід сприймати з точки зору відповідальності. Людина відповідає за вірно знайдений і реалізований сенс свого життя, життєвих ситуацій, що в них вона потрапляє. Людина повинна йти за своїм покликанням, у якому життя набуває сенсу. Відчути і знайти своє покликання їй допомагає самопізнання, відповідальність за реалізацію свого призначення, що на Землі допомагає узгодити універсальні життєві цінності з конкретними життєвими ситуаціями.

З точки зору змісту вищого блага вирізняють такі типи обгрунтування життя: гедонізм, аскетизм, евдемонізм, корпоративізм, прагматизм, перфекціоналізм, гуманізм.

Представники гедонізму мстою життя людини і її вищим благом вважають насолоду. Представники аскетизму сенс життя вбачають у крайньому обмеженні потреб людини, самозреченні, у відмові її від життєвих благ і насолод з мстою самовдосконалення або досягнення морального чи релігійного ідеалу. В основі евдемонізму лежить прагнення людини до щастя, що є головною мстою життя. Корпоративізм сповідує груповий егоїзм, що вбачає сенс життя в належності до обмеженої спільноти, для якої головне- приватні інтереси. Прагматизм виражає прагнення людини до вигоди, блага. Перфекціоналізм пов'язує сенс життя з особистим самовдосконаленням, навіть коли воно здійснюється за рахунок інтересів інших людей. Представники гуманізму спрямовують свої зусилля на утвердження гідності й розуму людини, її прав на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

З точки зору здійснення задуму життя виокремлюють: оптимізм, скептицизм, песимізм. І не існує ситуацій, що були б дійсно позбавлені сенсу - навіть самогубець вірить у сенс якщо не життя, то смерті. Життя і смерть, любов і егоцентризм, етика і аморальність, осмисленість і абсурд, нігілізм і самопожертва - ці протилежні, але взаємопов'язані "абсолюти" людського буття явно чи опосередковано детермінують вибір людиною самої себе.

Схематично і досить умовно можна окреслити такі варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури.

1. Сенс життя споконвічно існує в глибинах самого життя. Для цього варіанта характерне релігійне тлумачення життя. Єдине, що робить осмисленим життя і має для людини абсолютний сенс, є не що інше, як активна співучасть у Боголюдському житті. Не перероблення світу на основах добра, а вирощування в собі субстанціального добра, зусилля жити з Христом і у Христі. Бог створив людину за своїм образом і подобою. І ми своїм життям повинні проявити його, бо емпіричне життя світу, як писав Семен Франк, безглузде, як безладно вирвані з книги сторінки.

2. Сенс життя перебуває за межами життя. Його можна назвати "життям заради інших людей". Для людини життя стає осмисленим, коли вона служить інтересам родини, нації, суспільства, коли вона живе заради щастя прийдешніх поколінь. їй небайдуже, що вона залишить після себе. Недаремно прожити життя - це і продовжитися у своїх нащадках, і передати їм результати своєї матеріальної і духовної діяльності. Але на цьому шляху існує небезпека опинитися в ситуації, коли все твоє неповторне життя перетворюється на засіб для створення якоїсь ідеї чи ідеалу (це може бути ідея комунізму, "світлого майбутнього" тощо). Якщо така позиція не пов'язана з духовною еволюцією людської особистості, людина стає на шлях фанатизму (історія знає безліч варіантів і класового, і національного, і релігійного фанатизму).

3. Сенс життя створюється самим суб'єктом. Цей варіант можна розуміти як "життя заради життя". Його фундатором був давньогрецький філософ Епікур. Жити потрібно так, вважав філософ, щоб насолоджуватися життям, отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про смерть.