Кого Василь Минко називає какаду?

Андрій Малишко увійшов в українську літературу як самобутній поет-лірик і пісняр. Глибоко полонила майбутнього поета краса народних пісень, почутих від матері: "Вечорами, сидячи біля прядки, вона співала тихо і протяжно, і ці пісні врізалися мені в пам'ять на все життя. Знала вона їх багато і співала з великим почуттям..." — писав А. Малишко. Хоч поет і не мав спеціальної освіти, але, будучи музично обдарованою людиною, він тонко відчував звукові відтінки навколишнього життя і майстерно передавав їх словесними образами. Поезія Андрія Малишка полонить душу слухача тим, що вона близька до музики. І не дивно, що багато пісень ("Колгоспний вальс", "Київський вальс", "Білі каштани", "Пісня про рушник", "Ми підем, де трави похилі" та інші), написаних на слова поета, увійшло в золотий фонд народної музики. Мабуть, душу кожного з нас полонить "Пісня про рушник". Цей твір, покладений на музику П. Майбородою, увійшов у побут українського народу, став відомий за межами нашої Вітчизни. У ньому кожне слово, кожний образ, як музика, промовляє про сплав прекрасних почуттів, про святу синівську любов. Ось чому поезія А. Малишка так органічно зливається з музикою композитора П. Майбороди. Автор вводить у вірш поетичні образи матері і сина. Син у далекій дорозі, у розлуці з ненькою, але перед ним лежить її ніжний і скромний подарунок — вишитий рушник. Дивлячись на нього, син ніби згадує своє село, дитинство, матір, усе близьке і рідне його серцю. Вірш збуджує наші емоції, закликає людей не збідніти душею, не розгубити у своєму житті почуття любові до рідного краю, до тих місць, де ти народився і виріс "в тихім шелесті трав, в щебетанні дібров", до всього того, що було у житті таке "знайоме до болю".

Під час Великої Вітчизняної війни незмінним успіхом користувалися пісні Андрія Малишка на партизанську тематику: "Засвистали партизани", "Як збиралися хлопці до загону", "Що за вітер з-за гори", "Ми не маєм поля й хати" та інші. Поет глибоко відчував "подих віку" і відтворюючи його в поезії, використовує музичні засоби.

Ні, то у фарбі, в душевнім тоні

і струни, й птиці нові курличуть, —

говорить він у вірші "Не ганьте друзі, за непривітність" про особливості своєї творчої палітри.

Як і всі бійці, поет палко мріяв про перемогу над ворогом. Він не уявляв жодного дня без пісні, яку так любить народ. Про щасливе майбутнє А. Малишко говорить словами відомої української пісні "Закувала та сива зозуля...", яку співають бійці:

І в пісні зозуля кувала

Про щастя майбутнє солдату.

З палкою любов'ю говорить А. Малишко і про відважних прикордонників, які "просяться в пісню" ("Бажання"), про дівчину-шофера, що також заслуговує бути в пісні ("Не буду починати"); про хліборобів, невтомна праця яких супроводиться піснею:

І стелиться пісня юнача

Отам, де пройшли орачі

Таким чином, найвища нагорода для будь-якого письменника, коли його вірші ідуть в люди і повертаються народною піснею. Так сталося з багатьма поезіями А. Малишка. З його творами працювало близько 80 композиторів, а "Пісня про рушник", "Стежина", "Учителька" відомі й цілому світі і викликають найщиріші почуття до матері, рідного дому, до людей, які навчили усьому доброму в житті. Пісні А. Малишка ввібрали в себе найніжніші почуття. Вони то крають серце невимовним болем, то сміються і кличуть до танців, служать зразком органічної єдності змісту і форми, слів і музики, містять в собі великий заряд духовності.

Недаремно говорять: «Життя прожити — не поле перейти». І прожити своє життя без помилок не вдається нікому. Хоч існує прислів’я: «На чужих помил­ках вчаться», — але частіше люди вчаться на власних. Можливо, так краще відкладається у голові та серці. Але кожного разу, коли хочеш щось зробити, треба гарненько подумати. Часто емоції чи незнання справи не дають змоги все обдумати так, як хотілося б. Думаю, що саме емоції, бажання похизува­тися перед товаришами рухали вчинками героя оповідання Є.Гуцала «Сім’я дикої качки». Юрко — міський хлопчик, який кожного літа приїжджає до бабусі в село. Тося — сільська дівчинка. їй дуже цікаво спілкуватися з Юрком, той розповідає про місто різні історії. Дівчинка вірить, не здогадуючись, що всі історії не зовсім правдиві. Одного разу діти побачили, як дика качка вела свій виводок до води. Зворушлива картина. Але в Юрка виникло бажання спіймати таку здобич.Не звертаючи уваги на розпачливий крик качки, він забрав пташенят. Не зважав хлопець і на прохання й пояснення Тосі, чому цього не можна робити. Юр­ко запевняв дівчинку, що буде турбуватися про пташок. А чи потрібна його тур­бота качатам? Звичайно, що ні. Хоча вдома хлопець знайшов ящик, насипав зерна, пташенята гинули на очах. Юркові набридло дивитися на маленьких. Він полишив їх і пішов звати сільських хлопців, щоб похизуватися своїм уловом. Тося вже не могла стримувати свої переживання. Дівчинка забрала знесилених каченят і понесла до води. Юрко не знайшовши пташенят, одразу зрозумів, куди вони поділися. Прибігши в ліс до ставка,хлопці побачили Тосю. Дівчинка, поклавши на воду пташенят, водила руками по воді. Хлопці кинулися їй до але сили покидали каченят.Дуже хочеться вірити, що сім’я дикої качки все ж таки вижила. Юрко запев­няв себе, що вони живі і щасливі. І хоча тепер він точно відчував свою провинні шкодував про скоєне, але виправити помилку вже не міг. Тож недаремно гово­рять: «Сім раз відмір, а один раз відріж». Жахливий вчинок, якому не можна знайти виправдання. Хлопець вчинив не­розсудливо, не прислухався до слів Тосі. Треба любити і берегти природу, при­слухатися до порад друзів. Не можна бавитися пташенятами, їжачками чи будь-якими іншими братами нашими меншими. Ми всі є частинкою природи.