кажуть, що поет формується у дитинстві. маленька тендітна дівчинка мріяла про надзвичайну дивну казку (вірш «мрії»). вік лицарства і шляхетних вчинків приваблював не одне покоління юних романтиків. однак у лесі українки своє бачення доби мужніх воїнів, лицарських турнірів: тільки дивно, що не принци. таємницею укриті. не вродливі королівни розум мій очарували. дівчинка гортала малюнки лицарських романів. її приваблювали не переможці лицарських поєдинків, котрі «промовляли люто “здайся! ”», а переможені. нехай вони і «розпростерті», до землі прибиті списом, але з уст зривається горда відповідь: «убий, не ! » маленька дівчинка леся вже тоді, в пору свого дитинства, поважала силу духу, справедливість. вона поважана тих, хто навіть під загрозою смерті не хотів здаватися. можливо саме в них вона вчилася великої мужності. ця мужність знадобилася їй у житті, боротися з власною недугою та життєвими .
Лариса була допитливою та обдарованою, адже у чотири роки вже читала, поступово вивчила десять іноземних мов. Ще зовсім малою попросила батьків називати себе Лесею. У дитинстві любила гратися зі старшим братом Михайлом, чудово грала на фортепіано, співала й танцювала, вишивала й виготовляла іграшки. Дівчинка зростала в атмосфері любові до української мови, культури, звичаїв і традицій, у родині часто влаштовували літературні й народні свята, а Леся була їх сценаристом, режисером і костюмером. У дев'ять років написала першого вірша «Надія» для своєї тітки, засланій за політичні погляди до Сибіру. Поетеса зростала щасливою у гарній родині.
Але сталося так, що на Водохреща в Луцьку вона так захопилася святом, що не помітила, як замочила ноги в крижаній воді. Відтоді боротьба за життя, долання нестерпного фізичного болю спочатку ноги, потім — руки, а далі ускладнення — туберкульоз кісток, легень, нирок – не покидали її. Тому ще змалку Леся Українка засвоїла науку: аби не плакати, треба сміятися.
