Написати план до біографії Василя Глобородько ДАЮ 50Б НА РОБОТУ 1 ГОДИНУ Василь Іванович Голобородько народився 7 квітня 1945

року в селі Адріанополі Перевальського району Луганської

області. Дід та баба майбутнього поета були розкуркулені й вислані

до Сибіру ще перед Другою світовою війною. Батьки працювали в колгоспі.

Після війни село відновлювало свою генетичну пам’ять хіба що у звичаях та обрядах

– навіть замилування українською мовою вже вважалося ознакою неблагонадійності

й націоналізму.

Василь Голобородько закінчив сім класів у рідному селі. Потім учився в школі

за кілька кілометрів від дому в шахтарському селищі, але дорога туди й назад забирала

багато часу й сил, тож завершував навчання в Лисичанській школі-інтернаті.

При районній газеті діяло літературне об’єднання, засідання якого Василь-

старшокласник активно відвідував. Перша його публікація з’явилася на сторінках

саме лисичанської газети. Згодом були добірки в луганській та київській періодиці,

журналі «Дніпро», колективних збірниках поезій.

Після закінчення школи Василь рік працював шахтарем і готувався до вступних

іспитів; 1964 року став студентом філологічного факультету Київського державного

університету імені Тараса Шевченка. Прийшов до закладу вищої освіти з кількома

зошитами власних записів фольклору, який збирав із п’ятнадцяти років. У цей час

у Спілці письменників України відбувалися обговорення творів молодих авторів,

і Василя Голобородька виокремив Андрій Малишко, який головував на засіданнях

початківців. Під час навчання в університеті молодий поет опублікував кілька добірок

поезій у періодиці, підготував рукопис першої поетичної збірки, до якої Іван

Дзюба написав передмову «У дивосвіті рідної хати». Під враженням від фільму «Тіні забутих предків» за мотивами повісті Михайла

Коцюбинського і від яскравої особистості режисера Сергія Параджанова1 Василь

Голобородько сам мріяв стати режисером.

Коли Володимир Денисенко в театральному інституті набрав режисерську

групу й не виявив жодного студента, який би володів українською мовою бездоганно,

С. Параджанов порекомендував Василя Голобородька. Здавалося, заповітна

мрія близька до здійснення! Але на практиці виявилося, що режисерів готували

за скороченою навчальною програмою, тож митець утратив бажання продовжувати

навчання. Повернутися в Київський університет не

вдалося: Голобородько не взяв участі у трудовому студентському

загоні, тому в 1965 році юнака відрахували

без жодних зволікань.

Пізніше Василеві Голобородьку вдалося продовжити

навчання в Донецькому університеті, звідки 1967 року його за наказом ректора грубо вигнали «за дії, не сумісні зі званням радянського

студента». Власне, провина полягала в тому, що Василь Голобородько давав читати

своїм однокурсникам працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»,

яку влада розцінювала як націоналістичну й антирадянську.

Із 1968 до 1970 року поет служив у будівельних військах на Далекому Сході.

Перша поетична збірка Василя Голобородька, вихід якої друком у видавництві

«Молодь» переносили з одного року на інший, так і не побачила світу. Розпочалися

двадцять років замовчування й офіційного невизнання. За цих обставин поет

ще глибше усвідомлював, що винищення цвіту української інтелігенції не припинилося

навіть після смерті Сталіна:

…Кулі, що їх випустив кат,

приставляючи наган до потилиці

засудженим у 34-му році,

натискаючи – аж палець білів –

на курок цілодобово,

летять ще й досі

і влучають нам у обличчя.

У 1970 році в США видавництво «Смолоскип» оприлюднило збірку віршів

поета

«Летюче віконце», а в 1983 році в Бєлграді вийшла антологія1 світової поезії

ХХ століття, у якій – єдиному з українських поетів – Василеві Івановичу відведено

чільне місце – «Від бенгальця Рабіндраната Тагора2 до українця Василя

Голобородька». Закордонні публікації розгнівили радянську цензуру: тепер поет

не міг сподіватися й кількох віршів у газеті. Мусив проживати в рідному селі.

Щоб матеріально забезпечити сім’ю, працював електриком, тримав корову, садив

картоплю. Через негативне ставлення до поета місцевих чиновників сім’я ледве

зводила кінці з кінцями. Та Василь Голобородько в найтяжчих умовах не зраджував

свого таланту.

Лише 1988 року в Україні побачила світ збірка поезій «Зелен день», за яку поета

було відзначено літературною премією імені Василя Симоненка. Після виходу

цієї книжки Василя Голобородька офіційно прийняли

до Спілки письменників України. У 1990 році вийшла

друком збірка «Ікар на метеликових крилах», а через

два роки – «Калина об Різдві». За ці книжки в 1994 році

їхній автор був удостоєний Шевченківської премії.

У 1999–2005 роках поет активно пише і друкується –

вийшло ще п’ять збірок. Тоді ж Василь Іванович узявся

писати дослідження з фольклору. Талант поета міцнів і

яскравів, викристалізовувалося

поетичне слово, Василь

Голобородько став унікальним майстром верлібру.