12. Твори «чистого мистецтва» не повчають, але навчають, Чого?

Фольклору властива така риса, як традиційність, Фольклор бере витоки з народних традицій, своїми коренями він сягає у давнє минуле. Завдяки йому забез­печується нерозривний взаємозв’язок між минулим і су­часним, він також є скарбницею сталих народних зви­чаїв і стимулятором їх дальшого розвитку. «Головна оз­нака традиції — не косність, а певний ступінь сталості і неодмінно міцність спадкових зв’язків у розвитку,— пи­ше історик фольклору Б. Путилов.— Традиційність є спе­цифічна форма народного життя, культури, побуту, фор­ма його руху. Всякий фольклорний процес неминуче на­буває характеру руху всередині традиції, еволюції та трансформації традиції.

У вірші “Доля” Т. Шевченко звертається до своєї долі, як до друга. Він вдячний їй, що повела в науку, що виховала його чесним та справедливим. І він гордий, що може сказати про себе — у нього немає “зерна неправди за собою”. І цей шлях — шлях до слави, до розуміння є в цьому світі й свого призначення. У вірші ми бачимо ліричного героя, який уже психологічно піднісся над лихом і скорботами недавніх літ, маючи змогу вивести з усього пережитого зважений етичний підсумок. Суворі випроби життя не тільки не зламали, а й загартували його, зміцнили певність своєї моральної правоти, і тому він зі спокійною гідністю оглядає пройдений шлях: “Ми просто йшли; у нас нема / Зерна неправди за собою”. По-іншому дивиться він тепер і на власну нелегку долю, відкриваючи в ній не лише недобру сторонню силу, а, зрештою, оскільки вона визначена вірністю поета своїм переконанням і, отже, в певному розумінні обрана добровільно, — і гідного, “нелукавого” друга й товариша в житті. В етичному комплексі Шевченка це — одне з остаточних, найбільш містких і вагомих ідейних формулювань. В об’єктно-суб’єктному плані вірш являє собою звернений до уособленої долі монолог ліричного героя.