Два хлопці укупі стояли,
А третій дививсь оддалі,
Як ті гаряче розмовляли
Про долю своєї землі.
Один у широкій промові
Народні права боронив;
Він докази всі наукові
По пунктах як слід розложив.
Народну окремість натури,
І склад особливий думок,
І давність своєї культури,—
Довів він усе те з книжок.
А другий про теє доводив,
Як дійде народ своїх прав,
І в поступі інших народів
Він місце йому показав.
Так двоє вели язиками
Роботу для краю свого,
Гукали й махали руками,
Де річ вимагала того.
А третій не мовив нічого:
Він мовити красно не міг,
Але задля діла святого
І жив він, і в землю б поліг.
Ті двоє, з балачки втомившись,
Веселі собі розійшлись,
А третій стояв зажурившись
І наче дивився кудись.
Але він не тую картину
Вбачав, що круг нього була;
Він бачив душею Вкраїну
І все що вона добула.
Вбачались йому патріоти
Із купою слів голосних,
А поруч мільйони голоти,
І темність, і вбожество їх.
Васильченко у оповіданні хотів аоказати нове в людських стосунках, в людській психології. Вихованці, котрі живуть у досить скрутних матеріальних умовах, письменник показує нам – у їх взаєминах паростки людської моралі та гуманності. В оповіданні піднімається така нагальна проблема того часу: ліквідація дитячої безпритульності. Безхлібне й невеселе життя дітей-сиріт, від недоїдання вони худі, аж світяться, стають сумним і зажуреними. Але досить сказати їм ласкаве слово, приголубити, як вони щиро, по-дитячому втішаються. Саме завдяки цьому оповідання набуває оптимістичного звучання.
