Григорій Сковорода – одна з найпомітніших постатей української літератури. Він жив в період зародження капіталістичних відносин між Росією та Україною, під час кріпосницького гніту. Його обурювали тогочасні несправедливі порядки, прагнув змінити становище, коли дармоїди живуть за рахунок праці мільйонів знедолених.
Незважаючи на те, що його твори було заборонено друкувати, вони поширювалися за до листування. В них він розкриває питання про необхідність пізнати самого себе, про людське щастя, викриває і засуджує негативні риси людей, оспівує свободу. У своїх байках він підносить хороші якості людини : працьовитість, чесність, доброту, скромність та осуджує прагнення до багатства, високих посад, зарозумілість. Основними поняттями філософії і творчості Г.Сковороди є поняття «щасливої людини» та «сродної праці» - кожен повинен робити те, для чого народжений. Багато висловів Сковороди й на сьогоднішній час не втратили актуальності.
Так, у байці «Бджола і Шершень» автор викриває людей, які живуть за рахунок крадіжки чужого, лише для задоволення своїх потреб, примх. У цій байці показано, що у праці людина пізнає радість, а у безділлі – деградує.
У байці «Дві курки» розповідається про розмову між Дикою та Домашньою Куркою. Основна думка цієї байки : наука полягає не в знанні, а в роботі. Знання без діла – марна справа.
За своє життя він створив тридцять байок, які були високо оцінені Іваном Франком. Григорій Сковорода любив Україну та сподівався, що в майбутньому ми створимо краще суспільство, і що настануть кращі часи. "
Объяснение:
надеюсь это
ГУЦАЛО ЄВГЕН
(1937— 1995)
Народився в с Старому Животові на Вінниччині в родині вчителів. Закінчив Ніжинський педагогічний інститут імені М. В. Гоголя. Працював журналістом у різних редакціях, у видавництві "Радянський письменник".
Прозаїк, поет, кіносценарист. Автор кількох поетичних книжок, багатьох збірок оповідань, повістей, романів ("Люди серед людей", "Яблука з осіннього саду", "Скупана в любистку", "Мертва зона", "Родинне вогнище", "Шкільний хліб", "Позичений чоловік", "Парад планет" та ін.). Багато писав для дітей ("Пролетіли коні", "У лелечому селі", "Зелене листячко з вирію", "Саййора", "Дениско", "Жовтий гостинець" та ін.). Лауреат премії імені Ю. Яновського та Державної премії імені Т. Г. Шевченка. Його твори перекладені багатьма мовами світу і відомі далеко за межами України.
Моє враження від прочитання оповідання "Лось" Є. Гуцала
Велике щастя для людини — користуватися благами природи, насолоджуватися її красою.
Здавалося б, життя скрізь прекрасне. Але звідки ж тоді береться жорстокість, бездушність, підлість?
Охороняти ліси, гаї, сади — зелене багатство нашої країни заклинає нас відомий український письменник Євген Гуцало.
Багато творів він присвятив природі. Його оповідання "Лось" наштовхнуло мене на роздуми про добро і зло. У лося багато ворогів: ведмідь, рись, вовк, а іноді й людина. Такою людиною в оповіданні зображений дядько Шпичак. Авторський осуд зажерливості, жорстокості Шпичака відчутний у його портретній характеристиці: "кругленьке, як підпалок, обличчя", у поведінці. Діти рятували лося, а він, "присівши у виїмку", насміхався над ними; діти переживали, боялися пропустити мить, "коли лось ворухнеться", а "Шпичак обійшов навколо вбитого звіра й носком ткнув його між роги". Рятуючи лося, хлопчики керувалися благородними почуттями, бажанням до нещасній тварині, а Шпичак, глухий і байдужий до всього прекрасного, прагнув тільки наживи. На мій погляд, хлопці здійснили героїчний вчинок. Вони хоч і малі, але сміливі. Маленькі герої не побоялися рубати "зрадливу кригу", не злякалися погроз дядька, а "подалися в заповідник, щоб заявити охороні". Шпичак же злякався, "його наче щось тіпнуло", коли він зрозумів, що доведеться відповідати за вчинений злочин. Я з презирством ставлюсь до цього браконьєра, цієї бездушної людини.
Мене охоплює жах, коли я читаю опис лося, підкошеного кулею: "Голова лежала так, ніби він прислухався до землі, чи далеко ще весна, чи скоро прийде, а роги росли при самім снігу, ніби чудернацький кущик, який усе-таки сподівався зазеленіти, вкрившись листям".
Отже, збереження фауни і флори рідного краю залежить від людини, її совісті. Ставлення людини до природи — це мірило людської моралі. Справжня любов до рідної землі повинна бути не лише споглядальною, а й активною, дійовою, спрямованою на захист і примноження багатства рідного краю.
