Сделать диалог про володимирский собор

Розкопана до мертвого піску, загиджена хімічними відходами, наша земля викликає співчуття, наче вона жива істота. Так воно і є — земля жива. Чого б тоді її називали матір'ю і сестрою? Від­мовляючи в розумі всім іншим істотам, люди не можуть собі цього уявити, але ті, хто працює коло землі, зауважили, якщо любиш землю, вона тобі віддячить. Ми залежні від землі більше, ніж вона від нас, і, зрештою, спільно переживаємо природні катаклізми. смертельно небезпечні для таких маленьких істот як люди, хоча найменші, комахи, черв'яки, бактерії, не так потерпають.

Людство терпить через повені, пожежі, землетруси, урагани так само, як внаслідок воєн. Результатом цього є голод, мор, без­домність. Тільки любов до життя дає людині змогу, оплакавши рідних, побудувати новий дім. Треба бути постійно готовим до стихійного лиха, вміти рятуватись від нього. Це не війна природи проти людини і не слід її проклинати. Також не помста. Земля та­кож страждає, коли її обличчя спотворюється. Сили космосу сти­рають з планети цілі країни, знищують острови. Якби Земля булалише кам'яною кулею, що б змушувало її вибухати вулканами, ру­хати материками, опускати й піднімати морське дно?

Людина нині здатна спотворити лице Землі, цю тонесеньку плівку, що зветься ноосферою, але їй не дано проникнути до самого серця. Нам не дано осягнути свідомість Землі, бо хіба частка піз­нає ціле? Але людина може вийти на контакт з усіма свідомостями Всесвіту, вийшовши з мушлі власної свідомості. Не технічний про­грес і добробут зроблять її щасливою, а гармонія з усім живим.

Фантастика видається мені компенсацією неспроможності лю­дини вийти за межі п'яти відчуттів. У звичайній людині ще з ди­тинства паралізують бажання потрапити в майбутнє всілякі анти-утопічні історії. Знищивши людську гідність на Землі, суспільство починає воювати з космосом. Не думаю, що нам щось загрожує. Ті інші, мабуть, зичать нам тільки добра, вони не в змозі подола­ти величезні відстані фізично, лише духовно, бо дух і думка най­швидші в світі, коли вони вільні. А ми, на жаль, не знаємо законів Усесвіту, хоча, безперечно, вони захищають кожну істоту. Ми ма­тимемо колись прекрасний світ. Він коштуватиме нам неабияких страждань, катастроф, але це буде справді царство Боже, куди уві­йдуть спершу чисті душею діти і ті, хто багато любив.

Нам треба позбутися ненависті до цього світу. Він вартий спів­чуття .

Івоніка федорчук — батько михайла і сави — людина чесна і трудолюбива. від природи він спокійний і лагідний, «з предивно ніжним почуттям і добротливо несмілим серцем». небагато радісних хвилин подарувало йому життя. він був колись «бідним зарубником», який хилився «перед людьми й богом», тяжко заробляв гроші, щоб потім купити собі землю. лише невсипущою працею хлібороб досяг усього. важко і наполегливо працюючи разом із дружиною марійкою, івоніка стягся на чотири гектари землі, яку хоче передати синам. «як я колись замкну очі, то хочу, аби моя земля перейшла в робочі вона підпливла нашою кров’ю і нашим потом», — говорить герой повісті. тому не дивно, що земля для нього — жива істота, рідна й дорога, з якою в уяві він розмовляє, обожнює її. івоніка любить її як джерело свого достатку, поваги, щастя, моральної стійкості.