Хто радив тухольський громади не спиняти монголив перед тисниною , але

Краса у житті людини... Про неї мріють, її чекають, нею захоплюються. Про красу думав і писав у своєму щоденнику знаменитий М. Реріх, людина надзвичайно високої культури, гуманіст, мислитель, художник. У самий розпал другої світової війни, 31 березня 1942 р., коли на карту була поставлена доля людства і здавалось, що духовні цінності втратили всякий смисл, він написав:

«...Людина прагне її, знаходить і приймає красу без усяких умов, а так тому тільки, що вона краса, і з благоговінням схиляється перед нею, не питаючи, чим вона корисна і що можна на неї купити? І, можливо, у цьому й полягає найбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, стає одразу кумиром, без усяких умов. А чому він стає кумиром? Тому що потреба краси розвивається найбільше тоді, коли людина в розладі з дійсністю, у негармонії, у боротьбі, тобто, коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли чого-небудь шукає і досягає: тоді в ній і проявляється найбільш природне бажання всього гармонійного, спокою, а в красі є і гармонія, і спокій.

Чи можна зараз говорити про красу, про прекрасне? І можна, і потрібно. Через усі бурі людство пристане до цього берега. У грозі і блискавці воно навчиться шанувати прекрасне. Без краси не будуть збудовані нові фортеці і твердині».

Із словами Реріха перегукуються слова діячів української , культури. І, можливо, саме сьогодні, у наш тяжкий час, коли зовсім поруч під кулями і снарядами гинуть діти та жінки, а думки людей зайняті не вічними істинами, а пошуком шматка хліба, варто прислухатися до закликів берегти, плекати красу, культ якої є однією з найхарактерніших рис, притаманних нашій національній культурі.

«Що ж говорити про місце краси в нашій духовності, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, що не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії.

У якого іншого з сучасних нам народів вживається, наприклад, слово «гарний» не в значенні лише «красний» (красивий — прим, авт.), а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартости («гарна людина», «гарний врожай», «гарна пшениця»)? І коли пригадаємо собі античногрецьке, властиво, неперекладальне, поняття «калоскагатос», що одночасно означало комплекс «красного й доброго», знову ж напотикаємо праджерело тієї властивосте… наша етика таки зовсім по старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. «Негарний вчинок» або «негарне поступовання» — вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики».

(Є. Маланюк. «Нариси з історії нашої культури»)

«Україна здавна славиться народним мистецтвом. Дівоче вбрання і козацька люлька, топірець гуцула і спинка саней, бабусина скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайний віконний наличник — будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала витвором мистецтва. І водночас творилася пісня, з'являвся народний живопис, бриніла бандура, ця українська арфа... Людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо оздоблювала життя, заполонена одвічним бажанням творити».

Читаючи філософську казку Екзюпері "Маленький принц", мимоволі розумієш, що це є найбільш поетичне вираження ідеї головних життєвих цінностей.

Перед льотчиком, що потерпів аварію в пустелі Сахари, зненацька з'являється маленький мешканець планети-астероїда В-612. Льотчик, страждаючий від спраги серед пісків пустелі, приречений на загибель. Але поява примарної, з точки зору здорового глузду, істоти дарує йому шанс на порятунок. Вигаданий співбесідник позбавляє льотчика самотності, а отже не дає збожеволіти. Примарний малюк стає його справжнім другом на найближчий тиждень, поки льотчик ремонтує літак. Маленький принц надає йому духовну підтримку, вселяє віру в життя, підтримує і навчає життєвої мудрості. В той час, як пілот гинув від спраги і відчував себе відірваним від світу, забутим людьми, біля нього лунав невгамовний голосок і марився Маленький принц.

Чи було це в дійсності? Екзюпері не приховує, що його розповідь — казка. Але його Маленький принц втілює в собі вічно живу частку людської душі, будучи наче зразком, що дозволяє оцінити найбільш людське в людині. "Звичайно, льотчик залишався один", — скажемо ми, міркуючи реалістично. Але й залишившись одна, людина ніколи не буває самотня. У цьому нас переконує автор. У Екзюпері людина в глибинах своєї сутності знаходить сили протистояти смерті і не капітулює.

Маленький принц уособлює в казці ті людські якості, які складають сенс людського життя. У нього добре серце, розумний погляд на світ. Малюк працьовитий, постійний у своїх прихильностях, позбавлений будь-яких агресивних або жадібних прагнень. І це не міраж, не марення божевільного, це опис нашої підсвідомості, прихованих резервів всередині кожної людини, розбуджені надзвичайними обставинами. Вони й постають перед читачем в образі Маленького принца.

Малюк розповідає пілоту про багатьох бачених ним людей, які присвятили своє життя нерозумним цілям. Це король, що "править" світом, ніким не управляючи;честолюбець, зачарований своїм марнославством;гіркий п'яниця; "ділова людина", зайнята безглуздим підрахунком зірок.

Йому гірко, що і на Землі таких людей дуже багато. Життя дорослих людей взагалі здається Малюку нерозумним. Адже покликання людини — лише в безкорисливій любові до тих, кому ти потрібний. Життя дане людині, щоб прожити його в мирі і злагоді з іншими людьми, прожити недаремно — така мораль казки "Маленький принц".

У фіналі казки з'являється мотив смерті. Адже вони знаходяться посеред пустелі, яка повільно вбиває необережних мандрівників. Смерть неминуча, — міркує Маленький принц. Але чи можна вважати, що смерть позбавляє людське життя сенсу? Маленький принц так не думає. Він змушує людину примиритися з неминучістю смерті. Лише прийнявши розуміння цієї неминучості, льотчик знаходить у собі сили боротися за життя і вижити.

Творчість Екзюпері глибоко оптимістична, вона показує читачу ті величезні невидимі сили внутрішньої енергії, якою людина зазвичай не користується і, навіть, не підозрює про їх існування. Антуан де Сент-Екзюпері прагнув сформулювати положення, в яких перед людиною могла б у яскравому світлі постати духовна мета буття."