В мае 1843 года Шевченко выехал на Украину, где провёл около года. Он вернулся в Петербург в феврале 1844 года. Окончив Петербургскую Академию художеств весной 1845 года и получив звание "неклассного (свободного) художника", он вернулся на Украину, намереваясь поселиться в Киеве. В это время Шевченко работал художником в Киевской археологической комиссии, много путешествовал по Украине. Впечатления от поездок по Киевской, Полтавской, Черниговской губерниям, от тяжёлого положения крестьян, усилили революционные устремления Шевченко. Во время поездок он писал антикрепостнические стихи, занося их в альбом ("Три года"), читал их знакомым, давал переписывать. Петербургская критика и даже Белинский не понимали и осуждали малорусскую литературу вообще, Шевченко - в особенности, усматривая в его поэзии узкий провинциализм; но Малороссия быстро оценила его. Это выразилось в теплых приемах поэта во время путешествия в 1845-1847 годах. "Нехай буду мужицкий поэт, - писал он по поводу отзывов критики, - абы только поэт; мини бильше ничого и не треба".
Інша любов переповнювала серце Самійленка — любов до поезії. Він безмежно вірив у те, що істинна поезія — із категорій вічних і існуватиме на землі доти, поки існуватиме людство.
Не вмре поезія, не згине творчість духа,
Поки жива земля, поки на ній живуть,
Поки природи глас людина серцем слуха, —
Клопоти крамарські її ще не заб'ють.
На думку поета, саме поезія не дає приспати в людині розум, фантазію, мрію. І житиме поезія, допоки люди мріятимуть і прагнутимуть високо злетіти до зір чи зазирнути у незвідані краї. І навіть коли людство зчерствіє, перестане мріяти і дбатиме лише про їжу, "про дух забувши свій", саме поезія розбудить людей від ситого сну. Бо така вона, суть людини: завжди хочеться чогось вищого, що й розбудить "рої забутих мрій".
До проблеми місця поезії в суспільстві і долі поета, як виразника найвищих і найблагородніших прагнень людини, зверталися і звертаються поети усіх часів. Кожен розкриває цю тему по-своєму. Оригінальність вирішення цієї проблеми для Самійленка міститься у трьох простих і водночас геніальних словах — "не вмре поезія".
І поки на землі є ще одна сльозина,
Поезія її нащадкам передасть;
І поки на землі ще втіха є невинна,
Поезія в її ще радощів додасть.
Сказано просто і зрозуміло. Мене ці слова переконали. Для себе вирішую, що до поезії треба ставитися більш уважно і шанобливо. А головне — треба вміти її почути. Почути від першого і до останнього рядка. Адже провідна думка В. Самійленка міститься в останній строфі вірша. Можливо, звучить трохи пафосно, але красиво і переконливо:
А якщо людськості зла доля присудила
Діждатися колись життя свого кінця,
То буде на землі останняя могила —
Останнього співця.
0,0(0 оценок)
Полный доступ
Позволит учиться лучше и быстрее. Неограниченный доступ к базе и ответам от экспертов и ai-bota
Оформи подписку
