Чому футуризм це різновид авангардизму?

Краса у житті людини... Про неї мріють, її чекають, нею захоплюються. Про красу думав і писав у своєму щоденнику знаменитий М. Реріх, людина надзвичайно високої культури, гуманіст, мислитель, художник. У самий розпал другої світової війни, 31 березня 1942 р., коли на карту була поставлена доля людства і здавалось, що духовні цінності втратили всякий смисл, він написав:

«...Людина прагне її, знаходить і приймає красу без усяких умов, а так тому тільки, що вона краса, і з благоговінням схиляється перед нею, не питаючи, чим вона корисна і що можна на неї купити? І, можливо, у цьому й полягає найбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, стає одразу кумиром, без усяких умов. А чому він стає кумиром? Тому що потреба краси розвивається найбільше тоді, коли людина в розладі з дійсністю, у негармонії, у боротьбі, тобто, коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли чого-небудь шукає і досягає: тоді в ній і проявляється найбільш природне бажання всього гармонійного, спокою, а в красі є і гармонія, і спокій.

Чи можна зараз говорити про красу, про прекрасне? І можна, і потрібно. Через усі бурі людство пристане до цього берега. У грозі і блискавці воно навчиться шанувати прекрасне. Без краси не будуть збудовані нові фортеці і твердині».

Із словами Реріха перегукуються слова діячів української , культури. І, можливо, саме сьогодні, у наш тяжкий час, коли зовсім поруч під кулями і снарядами гинуть діти та жінки, а думки людей зайняті не вічними істинами, а пошуком шматка хліба, варто прислухатися до закликів берегти, плекати красу, культ якої є однією з найхарактерніших рис, притаманних нашій національній культурі.

«Що ж говорити про місце краси в нашій духовності, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, що не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії.

У якого іншого з сучасних нам народів вживається, наприклад, слово «гарний» не в значенні лише «красний» (красивий — прим, авт.), а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартости («гарна людина», «гарний врожай», «гарна пшениця»)? І коли пригадаємо собі античногрецьке, властиво, неперекладальне, поняття «калоскагатос», що одночасно означало комплекс «красного й доброго», знову ж напотикаємо праджерело тієї властивосте… наша етика таки зовсім по старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. «Негарний вчинок» або «негарне поступовання» — вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики».

(Є. Маланюк. «Нариси з історії нашої культури»)

«Україна здавна славиться народним мистецтвом. Дівоче вбрання і козацька люлька, топірець гуцула і спинка саней, бабусина скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайний віконний наличник — будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала витвором мистецтва. І водночас творилася пісня, з'являвся народний живопис, бриніла бандура, ця українська арфа... Людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо оздоблювала життя, заполонена одвічним бажанням творити».

Воєнний час завжди вважається найскладнішим часом в житті кожного народу. На жаль, наш український народ стикався з такими проблемами досить часто. Саме такий час зображено в повісті Григіра Тютюнника «Климко». Дана повість дійсно здатна зворушити і змусити замислитися. Саме це і сталося в моєму випадку. Ця повість авторства Григіра Тютюнника справила на мене дуже сильне враження багатьма своїми особливостями.

Насамперед, і, напевно, на це розраховував і автор, найсильніше враження справила на мене доля головного героя, хлопчика на ім’я Климко. Цей хлопчик далеко не заслуговував того, що сталося в його житті. Звичайно, під час війни всім людям по-справжньому важко, дорослі теж не є винятком. Однак доля дітей набагато складніша, і їх проблеми викликають набагато більше жалю. Дітям під час війни доводиться дуже складно. Вони стикаються з майже непереборними проблемами. І шанси вижити для дитини без чужої до практично нульові. Такий приклад я побачив у вигляді головного героя повісті, у хлопчикові Климко. Він був дуже доброю дитиною, намагався не тільки вижити самостійно, але і до чимось іншим людям. Проте врешті-решт йому все-таки вижити не вдалося. І це мене дуже зворушило.

Під час прочитання цієї повісті Григіра Тютюнника я мимоволі ставив себе на місце головного героя, що змусило мене задуматися про багато проблем. Як би я поводився, якби залишився абсолютно один, без підтримки близьких і рідних під час війни? Що б я робив і як намагався вижити? Чи довго б я протягнув при такому житті? Насправді за результатами роздумів на такі теми я дійшов до висновку, що мені було б дуже складно дійсно залишитися в живих, навряд чи б вдалося прожити довше, ніж тому ж Климкові. Звичайно, роль дитини під час війни по-справжньому трагічна і сповнена болю і гіркоти. Замість того, щоб отримувати звичайну дитячу радість від життя, діти під час війни зобов’язані думати лише про те, щоб виживати, рятуватися від бід, голоду і бомбардувань. На жаль, частина дітей на сучасній території України теж зіткнулася з такою проблемою, і про цю проблему я теж задумався.

Я думаю, що ця повість може зворушить і змусити замислитись кожного читача. У ній дуже добре показано, що діти під час війни страждають набагато сильніше дорослих. Однак автор все-таки не дає відповіді, а що ж робити з цією складною проблемою сучасності. Таку відповідь дати не можу і я. Війни були і будуть виникати через ряд факторів і уникнути їх практично неможливо.