Зміст твору Навколо світу за 3 години

Людина народжується, живе і помирає. Протягом багатьох років цей принцип не змінюється. Як би не змінювався світ, якого б прогресу людство не досягло за час свого існування, зрозуміти сенс свого земного буття люди так і не можуть. У кожного своє уявлення про нього: одні вважають, що сенс буття у багатстві, другі - у коханні, треті переконані, що життя нам дано для того, щоб просто жити, не задумуючись над його сенсом. Питання про сенс життя хвилює в глибині душі кожну людину. Видатний філософ Зигмунд Фрейд, досліджуючи світ людських почуттів, однозначно сформулював основне питання буття і дав таку ж однозначну, прямолінійну відповідь: «Чего люди требуют от жизни и чего стремятся в ней достичь? Трудно ошибиться, отвечая на этот вопрос: люди стремятся к счастью, они хотят стать и пребывать счастливыми» [17]. Найприродніше до щастя йти біологічним шляхом - він найближчий до первісних витоків людини. Тим більше, природний світ, проходячи життєвий, фізіологічний цикл, включає в себе й момент щастя. Це народження, розвиток, розквіт і продовження себе в дітях, у новому житті. Не залишили без уваги це питання і письменники. До так званих «вічних» тем зверталися художники слова в усі часи: Данте Аліг`єрі («Божественна комедія»), Шекспір у «Гамлеті», В. Набоков («Машенька»), Ф. Достоєвський («Злочин та кара»), М. Куліш («Вічний бунт»), Григорій Сковорода у своїх трактатах та ін.

Актуальність даної роботи полягає в тому, що присутність теми сенсу життя, щастя людини у творах українських письменників різних епох зумовлює необхідність дослідження причин виникнення цього явища. Наявність «вічних» тем та проблем у творах українських письменників поч. ХХ ст. свідчить про те, що українська література розвивалася в тісному зв`язку з європейською. З`ясування причин появи «вічних» тем та їхньої естетичної функції у творах українських письменників ІІ пол. ХХ і поч. ХХІ ст. до об`єктивно оцінити культурний процес вище вказаних періодів, розкрити особливості естетичних позицій письменників, дослідити різні аспекти художньої майстерності митців у розкритті тем сенсу буття, людського щастя.

Мирослава — дочка заможного боярина Тугара Вовка. Багато дівчат із заможних родин стають розбещеними, слабкими, але не вона. Її батько — сильний чоловік, «як дуб»-, і Мирослава достойна його дочка. «…попри все те Мирослава ніколи не переставала бути женщиною і ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем, а все те лучилось в ній у таку дивну, чаруючу гармонію, що хто раз бачив її, чув її мову,— той до віку не міг забути її лиця, її ходу, її голосу» Побачивши дівчину вперше, тухольці говорять про неї: «От дівчина! Тій не жаль би бути мужем. І певно, ліпший з неї би був муж, ніж її батько!» 1 Тугар Вовк робить велику помилку — зраджує рідну країну й об’єднується з ворогом. Мирослава не згодна з батьком, для неї Батьківщина понад усе, навіть дорожча за батька: «Я не піду дальше. Я не стану зрадницею свого краю! Я покину батька, коли не зможу відвести його від його проклятого наміру». Потрапивши в монгольський табір, вона й там не зрікається своїх ідеалів. Коли батько просить її підійти, адже начальник монгольського війська ласкавий до них, вона жорстко одказує: «Не хочу його ласки!» Мирослава — це сильна, мужня, незламна особистість, порядна, чесна й відверта дівчина. Вона залишається вірною самій собі, своїм життєвим принципам та переконанням і не змінює їх у залежності від обставин, як її батько. І хоч любить вона свого батька, найголовніше для неї — це почуття громадянського обов’язку й вірність своїй Батьківщині. Батько її гине, й інакше не могло бути, адже це єдиний вихід для зрадника, а любляча Мирослава залишається з Максимом. Вона звертається до Захара Беркута з проханням прийняти її за дочку, бо «Тугар Вовк перестав бути моїм батьком, відколи зрадив свій край і пристав у службу монголів». Мирослава полюбила простого селянського хлопця. У цьому образі Іван Франко показав усі найкращі риси слов’янської жінки — незламну силу волі й мужність, а також щиру вірність, ніжність і палке любляче серце. В особі Максима Мирослава бачить усіх тухольців. Мирослава — один із перших образів дівчини-патріотки в українській літературі.