Художні особливості: три частини композиції виконують роль тези, антитези і синтезу. Поезія вибудувана як монолог-звертання ліричного героя до рідного слова. Анафора «О слово рідне!» увиразнює не тільки композиційну єдність, а й змістову наповненість, підкреслює щирість ліричної оповіді, схвильованість героя, зумовлює ораторські інтонації, патріотичні почуття. У серці автора виникає біль через зневажливе ставлення до рідної мови й історичне безпам’ятство співвітчизників. Наскрізна антитеза розгортає сюжет вірша. Поет використовує яскраві метафори й епітети. Українське слово уподібнюється «скутому орлу», тобто поневоленому народові, слово якого звучало завжди як «співочий грім батьків моїх», а тепер «дітьми безпам’ятно забутий». Поет вдається до ремініс- ценцій послання «І мертвим, і живим...» Т. Шевченка, закликаючи дієво любити свободу людини і народу. Для поета рідне слово, незважаючи на переслідування і заборони, — носій волелюбного духу народу, його безсмертя. Ідея вірша випливає з переконань митця, що рідне слово відбиває драматичну історію України, стало духовною зброєю народу. Зображуючи поетичний образ неповторної краси української мови і Вітчизни, поет висловлю своє творче кредо: «О слово! Будь мечем моїм! / Ні, сонцем стань! Вгорі спинися, / Осяй мій край і розлетися / Дощами судними над ним». Образ меча в Олеся перегукується з емблемою апостола Павла, у якого він символізує меч духовний: «Меч духовний є слово Боже». Автор переосмислює цей образ, поєднуючи в ньому духовне і творче начала; слово-меч стає атрибутом свободи і справедливості. У руслі символізму поет вдається до міфологічних образів космічного тору — сонця, синього неба, музики зір, а також біблійних образів (судні дні), які очистять рідний край від зла і стануть запорукою відродження нації, якщо вона поставить слово-меч собі на службу, оберігатиме рідне слово — символ безсмертя народу.
Читаючи повість Кобилянської, ми бачимо, що не вони вплинули на дії та вчинки героя.
Брати Сава та Михайло з дитинства були оточені турботою та любов'ю батьків. Але Михайло перейняв щирість батька та матері, ніжну любов та повагу до землі, працьовитість, високі моральні цінності. А Сава став ніби його віддзеркаленням, повною протилежністю свого брата. Ми бачимо його потяг до землі. Але цей потяг — не любов! Не повага! Це — шалене прагнення будь-якою ціною заволодіти землею, збагатитися на ній. Впадає в очі жахлива пристрасть молодшого брата до вбивства живих істот (зайців, дрібних пташок тощо). Він не лише легко позбавляв життя тварин, але й відчував справжню насолоду від цього. Не дивно, що у зрілі роки саме в такому жорстокому серці виник потяг до справжнього злочину.
Обидва брати могли стати власниками доброї частки батьківської землі. Єдиною умовою отримання спадщини була сумлінна праця та щирі почуття до землі-годувальниці. Марійка та Івоніка з ранку до ночі тягнули плуга, аби віддячити землі за все те, що вона їм дає. Звісно, того ж самого вони очікували і від своїх синів. І Михайло справджував ці сподівання. А ось Сава... Батько давно помітив байдуже ставлення молодшого сина до господарювання. Відповідно до вироблених селянством моральних та соціальних норм Івоніка намагається вплинути на Саву найголовнішим стимулом — правом власності на землю.
Батько застерігає сина, що при такій поведінці він може залишитися без власної ниви, — адже є Михайло, старанний працівник, шанобливий до матінки-землі, справжній господар. Саме тоді і виникає у голові Сови жахливий план, про можливість появи якого добрий та щирий батько не міг навіть здогадуватися. Сава сподівається, якщо він залишиться єдиним сином, то батькова земля перейде йому, що б там не було. До того ж поруч із ним така ж підступна, позбавлена будь-яких моральних цінностей Рахіра, яка поступово наставляє його на шлях злочину. Вона відверто заявляє парубкові, що без землі їхнє щастя неможливе. Але ж Сава давно затявся на тому, що в нього буде "І Рахіра, і земля". Ось і стає він на жахливий шлях — шлях, з якого немає повернення, шлях біблійного Каїна, який вбив свого рідного брата.
Але чи отримує Сава бажане? Бачимо, що ні. Батько дає йому лише половину хати та невеликий город, наставляючи словами: "Бувай здоров: працюй, як я працював!" Герой сам не отримує задоволення від свого вчинку, та ще й остаточно руйнує добрі стосунки у родині. Він прирікає на страждання мати та батька, які здогадуються, хто винен у смерті старшого сина, але не можуть втратити і другу дитину і захищають вбивцю.
Втім у серці матері поступово зростає ненависть до Сави, який настільки втратив усе людяне, що насмілився глузувати над материними слізьми: "Сміявся і підсвистував, коли мати плакала". Парубок безжалісно душив у своєму серці голос совісті, яка іноді озивалася. І це, мабуть, навіть страшніше за сам злочин. Батьки змогли б виправдати все! Якби ж тільки усвідомлення жахливої провини привело їхнього сина до очищення. Але цього не сталося. Сава свідомо викреслив зі свого серця усі залишки людяності і моралі.
