"Тіні забутих предків" - один з найбільш зворушливих творів про кохання. Героїв цієї повісті Івана і Марічку називають українськими Ромео і Джульєттою. Розповівши трагічну історію кохання гуцулів, М. Коцюбинський оспівав духовну красу людини, чисте і вірне почуття.
Любов Івана і Марічки, дітей двох ворогуючих сімей, народилася несподівано, всупереч тій ненависті, що супроводжувала життя Палійчук і Гутенюків. Дві рідні душі знайшли один одного, щоб ніколи не розлучатися. Між ними повна гармонія, взаєморозуміння. Обидва - діти природи, яким добре відомі її закони, її мова, обидва - талановиті музиканти: Іван грав на флоярі, а Марічка обзивалася до нього своїми співаночкамі. Сподівалися одружитися, незважаючи на сімейну ворожнечу.
Але доля склалася по-іншому. Іван пішов на заробітки, а в цей час трагічно загинула Маша. Ось з цієї події, як мені здається, і починається велика історія про справжню вірність. Все, що робив Іван після смерті Маші, - це були спроби жити новим життям, забути кохану. Майже сім років він десь блукав, служив в наймах, здавався людям "ведмедем, який зализує свої рани". Потім повернувся в село, одружився, прагнув стати господарем, сім'янином. Але всі ці спроби були марними. Нове життя не приносило ні радості, ні щастя. Царинка і маржинка - слабка заміна того, що називають сім'єю. Тому що дружина Палагна була Марією! А саме вона, незабутня подруга дитячих і юнацьких років, вічно стояла біля нього, співала свої пісеньки або тихо плакала. І неправда, що Івана зжив зі світла Юра-мольфар, що він загинув через якусь душевну хворобу! Просто герой повернувся, нарешті, до своєї єдиної на все життя улюбленої. Тільки з нею він міг бути живим, міг діяти, творити, міг відчувати себе людиною. А якщо її немає, то і він не повинен жити - це вже суперечило б його людської сутності. Ось так я розумію трагедію гуцульських Ромео і Джульєтти.
Звичайно, література і життя - не одне й те саме. Життя багатше будь-художній твір, і людина завжди зможе знайти застосування для своїх сил, думок і бажань, навіть якщо її спіткало нещасливе кохання. Але, перечитуючи повість М. Коцюбинського, знову і знову переживаєш, хвилюєшся і глибоко співчуваєш закоханим.
Люди, які вміють любити один раз, дійсно прекрасні. Вони ніколи не зрадять, не зможуть збрехати. Нехай в кожному з нас буде хоч крихітка тієї душевної краси, якої М. Коцюбинський наділив своїх нещасних і щасливих закоханих - Івана і Марічку.
вот-
В цьому році зима не вдягала білої свити.
Часом вже й приміряла, та хтось її зразу крав.
Пошукала, поплакала... Що ж робити? --
Бідувала в старій із торішніх зів’ялих трав.
Як колись лютувала, стелила рядно ожеледиць.
Сперечалася з морем, несла сум’яття вітрів.
Все збиралась на силі, та не встигла огледіться,
Як проснулись дерева і на Одрі лід потемнів.
Крига буйно ломилась у відкриті двері протоки.
Лід кришився, б’ючись об каміння берегове...
І нарешті по Одрі -темній, широкій -
На останній крижині самотня чайка пливе.
- Ти куди ж розігналась? Чи бува не до самого моря?
Чайки держаться гурту, а ти відпливеш одна.
А крижина тонка. А крижина майже прозора...
Ну, а що, як її підмиє вода весняна?
Ну, а що, коли їй та удержать тебе несила?
затріщить і відломиться... Піде вода кругами...
- Дивна людино! Я ж маю крила,
Нащо крилатим ґрунт під ногами?
