Ключові слова
Розділ, назва
Розділ 14.
Поліанна

Естетичне кредо Е. Сетон-Томпсона писати в тому, що знаєш. Про це він говорить у своїй передмові до книги «Життя диких звірів»: «Коли я вдивляюся в імена тварин, чиї історії тут розказані, я відчуваю щось більше, ніж може відчувати художник, вдивляючись в різні портрети своїх друзів, ідеально створені ним самим. Деяких я знав особисто.Образи друге створені на підставі різних історій ». Зауваження письменника, що деяких тварин, у яких йдеться в його оповіданнях, він знав особисто, має пряме відношення до «герою» його розповіді СНАП. Прообразом його був реально існуючий в сім’ї пес. У книзі «Моє життя», Описуючи свої дитячі роки, Сетон-Томпсон каже: «Ми часто згадували маленького тер’єра СНАП, нашого вірного захисника від щурів, коли ми жили на фермі. Щоночі він виходили на полювання і щоранку переможно був з величезною бурою щуром в зубах ». Автор зберіг у своєму оповіданні Не тільки ім’я і породу собаки, а й особливість характеру «героя», дав йому говорить кличку Снап, що в перекладі з англійської означає «вистачати». У цьому короткому імені автор зумів сфокусувати основна якість характеру СНАП, його безприкладну хоробрість і мужність, хватку, яка була смертельною. НЕ випадково Сетон-Томпсон зауважує: «Деяким собакам насилу приискивать ім’я, другим же не доводиться придумувати клички – вони є як би самі собою». Особливо захоплююче є опис останньої сутички пораненого СНАП з вовком, що коштували йому життя. «У той час, – пише автор, – як десять великих псів бездіяльно металися навколо Безмолвно звіра, у дальньому чагарники почувся шурхіт, потім стрибками пронісся елоснежний гумовий мячик, незабаром перетворився в маленького бультер’єра. Снап, ю повільно біжить і найменший з зграї, примчав, важко дихаючи – так важко, що, здавалося, він задихається, і підлетів прямо до кільця навколо хижака, з Яким ніхто не наважувалися битися. Завагався він? Ні на мить. Крізь кільце гавкаючий собак він кинувся напролом до старого деспотові пагорбів, цілячись прямо в глотку. І вовк вдарив його з розмаху своїми двадцятьма ікла. Однак малюк кинувся на нього вдруге, і що сталося тоді, важко сказати … Коли битва нарешті закінчилася, перед нами на землі лежали вовк – могутній гігант – і вчепилася в його ніс біла собачка ». Для письменника-гуманіста, яким був Сетон-Томпсон, кожна особина живої природи – це цілий світ, проникнути в Котрий даний людині гуманного та терплячому, який вм гати і любить різноманіття навколишнього життя. Тільки людина, яка добре знає собак, міг зробити таке зауваження: «Собаки гарчать на два ладу: низьким, грудному голосом – це ввічливе попередження або сповнений гідності відповідь – і голосно, майже верескливо – це останнє слово перед нападу». Зустрічаємося ми з цим і при описі життєвого шляху СНАП. Автор відтіняє благородство тварини, мужність і властиве йому почуття гідності. Все це породжує у читача повагу до живої істоти, відкриває йому такі сторони життя навколишнього світу, в яких він і НЕ підозрював. Мудрі і гуманні твори канадського письменника вчать любить природу, берегти все живе, закладають то моральні основи, з яких вироста

«Далі прокинулась і чую, що все мені противне, все гидке: і чоловік, і панщина, й життя моє безщасне…Пропадай воно все пропадом… Піду і я світ за очі… Все ж за тобою хоч серцеві легше буде…»
«Серце нило в Соломії од жалю й тривоги. Їй легше було б, коли куля потрапила до неї».
«Соломії ставало моторошно. «Брешеш, брешеш… — хотіла вона кинути в лице злому морокові,— вік мій… він буде жити… його не дуже поранено… адже він стільки пробіг…»»
«Зате вона почула вогкий холод, що проймав її наскрізь. Та вона не хотіла виймати з-під голови в Остапа своєї одежини і тільки скорчилась, щоб хоч трохи зігрітись… Він вигоїться, він житиме… вона не дасть йому загинути…»
Вона не мала часу на обережність — комиш бив її по лиці і навіть скалічів ногу. Та то були дрібниці. Коли б швидше знайти Остапа, вона тоді знов подасться на розвідки, тільки не буде такою дурною, не забуде значити дорогу.
«Соломії не так жалко було себе, як Остапа; вона уявляла собі, як він тепер лежить хворий і самотній у пущі і вигляда її з очеретів. Їй жаль стало молодого змарнованого життя…»
«Ні, вона не хоче гинути отут! Як тільки на світ займеться і можна буде йти, вона піде просто, просто і буде йти, аж поки дійде до краю. Вона знайде там людей, оддасть їм усі свої гроші, що висять зашиті в торбинці на шиї, і з ними обшукає плавні та знайде Остапа».
«Соломія все йшла. Вона зібрала свою енергію, всю силу волі, всю міць тіла і йшла уперто і завзято з вірою, що її широкі й високі груди зламають усі перешкоди». (демонструє неабияку відвагу, яка притаманна лише сильній жінці)
«Люді добрі,— благала Соломія, стоячи на колінах,— змилуйтесь, прийміть нас до хати… Ви ж бачите — пропадаємо… Чоловіка мого пострелено, він ледве живий, мало не загинули ми в плавнях… Я вам оддячу, я вам одроблю… Візьміть усе, що маю… все… та не кидайте нас… Ось нате…» (показує відданість та любов до Остапа).
«Однак Соломія не тратила надії і навіть не дуже журилась. Молодість брала своє. Коли вони не загинули в плавнях, коли не пропали й досі, то вже тепер не загинуть,— аби Остап швидше вигоївся».
«Коли тільки річ у грошах,— вона заставить себе, а роздобуде їх. Вона від рота відриватиме кожен шматок, кожен день складатиме на викуп».
«Соломія була певна, що не дозволить перевезти Остапа за Дунай. Як це станеться, що вона зробить, вона не знала, але певність у тому зростала в ній з кожним днем. Вона ладна піти на видиму смерть, коли цього треба».
«Приходить смерть. Але вона не дасться. Вона має сильні руки, а до берега недалеко. Вона чує за собою якісь крики, Остапів голос, та їй не до них. Вона мусить поспішати ся, поки не змерзло тіло… Дикі невгамовні сили життя встають, і пруться, і розпирають груди, зростають у лютість… Усі сили добути… всю теплу кров… усю волю… Ось ближче до берега… Ось берег видно… а там так гарно, там сонце сяє, там зелено, там небо синє, там радість, життя… Душа рветься до сонця, а тіло тягне до себе чорна безодня. Вона сковує його залізом, обвішує камінням, обхоплює холодними руками…Все тяжчим і тяжчим стає воно, все глибше і глибше пірнає у воду…»
Соломія виступає у творі уособленням образу непримиренного борця за волю, який заради досягнення мети готовий заплатити найвищу ціну — життя. Це й стало тією ціною, яку вона віддала за мрію про свободу та особисте щастя.
Їй, можливо, набагато складніше, ніж Остапу: вона змушена не тільки покинути рідну землю, а й піти на гріх подружньої зради. Хоч вона й не кохала чоловіка, однак була порядною, віруючою жінкою. Але мрія про особисте щастя й волю виявилася сильнішою.
На шляху до неї ця жінка показала себе справжнім бійцем: коли тягар у пошуках порятунку після поранення Остапа ліг на плечі Соломії, коли вона подолала розпач після полону коханого й розробила план його порятунку, коли сплатила за невдачу свого плану власним життям.
Соломія вражає своїми рисами вдачі. Вона товариська, віддана, відчайдушна, упевнена в перемозі, жертовна.Ну как-то так.