Козаччина — одна з героїчних і найславетніших сторінок багатовікової української історії. Понад двісті років — з середини XVI сг. і до останньої чверті XVIII сг. — козацтво було рушійною силою поступу України, вкарбувало слід у її визвольні змагання, оборону від зовнішніх ворогів, розбудову держави, культурний прогрес. Українське козацтво, як вільне військово-промислове об’єднання сформувалося з усіх станів в тогочасного суспільства, насамперед селянства, на права і свободу якого посягала польська шляхта, тому увібрало в себе волелюбні риси українського національного характеру. Утворивши свою козацьку хрисгиянську республіку на низу Дніпра, за порогами, козаки вважали основним своїм завданням боротьбу з турецько-татарської агресією, а згодом, з кінця XVI сг., починаються козацьке селянські повстання і тривалі війни проти польсько-шляхетського панування на Україні, що завершилися народно-визвольною війною 1648-1654 рр. під керівництвом Богдана Хмельницького і приєднанням України до Росії.
Козаччина була знищена російським царизмом після завоювання Криму й колонізації півдня України. Слава про її звитяжні діла залишилася жити в пам’яті поколінь. Героїчний епос — думи та історичні пісні — зберіг і опоетизував кращі віхи історії козацтва, уславив його численних ватажків, дав оцінку його патріотичних настроїв, бойових виправ, високих моральних якостей, колоритних буднів. Все, що було кращим і світлим і українському народі, асоціювалося з образами козака і Запорозької Січі. В народній пам’яті козак став символом України, її волі, краси, буйної степової вдачі
Козак — це національний герой, що представляє українську ментальність, українську душу, українське слово. Глибинно цей образ ще не простежений до кінця, не збагнуто всю його велич і повноту. В основі своїй — він ідеальний. Проте, на відміну від закутого в лати і статичного західноєвропейського лицаря, він рухливий, життєрадісний, дотепний, сповнений гумором і веселощами. Козак умів боротися, готовий був умерти за обрану справу, зате умів і радіти життю, віддавав козацьким звичаям і веселощам частину свого неспокійного розгойданого буття.
Ели выжила...
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
Поет твердо вірить, що повсталий народ порве нарешті кайдани рабства і побудує нове суспільство, вільну, нову сім'ю, де б і його, поета, не забули «пом'янути незлим тихим словом». У «Заповіті» органічно поєднуються революційні й патріотичні мотиви. Любити батьківщину для поета означає боротися за волю народу, за побудову життя на нових засадах. Нове суспільство, яке має бути побудоване після того, як народ порве кайдани, уявляється поетові подібним до великої, вільної сім'ї, де взаємовідносини між людьми будуть братерськими. Тут виявилось далекоглядне прозирання Шевченка в майбутнє.
«Заповіт» Т. Шевченка — це духовний заповіт усьому народові побудувати вільну, незалежну державу. Пройде багато років, доки збудуться пророчі слова поета. Але в тому, що зараз Україна — незалежна, вільна, визнана в усьому світі країна, «без мужика й пана», — велика заслуга її геніального сина Т. Шевченка. І «у великій братній сім'ї ми тебе не забули, Тарасе».
