Що свідчить про любов Митька до природи, вміння орієнтуватися на місцевості? Чому Я. Стельмах намагається протиставити Васю Троша і Сергія з Митьком?
Які стосунки складаються між Сергієм та Митьком під час їх перебування на природі, біля озера

Краса у житті людини... Про неї мріють, її чекають, нею захоплюються. Про красу думав і писав у своєму щоденнику знаменитий М. Реріх, людина надзвичайно високої культури, гуманіст, мислитель, художник. У самий розпал другої світової війни, 31 березня 1942 р., коли на карту була поставлена доля людства і здавалось, що духовні цінності втратили всякий смисл, він написав:

«...Людина прагне її, знаходить і приймає красу без усяких умов, а так тому тільки, що вона краса, і з благоговінням схиляється перед нею, не питаючи, чим вона корисна і що можна на неї купити? І, можливо, у цьому й полягає найбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, стає одразу кумиром, без усяких умов. А чому він стає кумиром? Тому що потреба краси розвивається найбільше тоді, коли людина в розладі з дійсністю, у негармонії, у боротьбі, тобто, коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли чого-небудь шукає і досягає: тоді в ній і проявляється найбільш природне бажання всього гармонійного, спокою, а в красі є і гармонія, і спокій.

Чи можна зараз говорити про красу, про прекрасне? І можна, і потрібно. Через усі бурі людство пристане до цього берега. У грозі і блискавці воно навчиться шанувати прекрасне. Без краси не будуть збудовані нові фортеці і твердині».

Із словами Реріха перегукуються слова діячів української , культури. І, можливо, саме сьогодні, у наш тяжкий час, коли зовсім поруч під кулями і снарядами гинуть діти та жінки, а думки людей зайняті не вічними істинами, а пошуком шматка хліба, варто прислухатися до закликів берегти, плекати красу, культ якої є однією з найхарактерніших рис, притаманних нашій національній культурі.

«Що ж говорити про місце краси в нашій духовності, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, що не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії.

У якого іншого з сучасних нам народів вживається, наприклад, слово «гарний» не в значенні лише «красний» (красивий — прим, авт.), а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартости («гарна людина», «гарний врожай», «гарна пшениця»)? І коли пригадаємо собі античногрецьке, властиво, неперекладальне, поняття «калоскагатос», що одночасно означало комплекс «красного й доброго», знову ж напотикаємо праджерело тієї властивосте… наша етика таки зовсім по старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. «Негарний вчинок» або «негарне поступовання» — вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики».

(Є. Маланюк. «Нариси з історії нашої культури»)

«Україна здавна славиться народним мистецтвом. Дівоче вбрання і козацька люлька, топірець гуцула і спинка саней, бабусина скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайний віконний наличник — будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала витвором мистецтва. І водночас творилася пісня, з'являвся народний живопис, бриніла бандура, ця українська арфа... Людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо оздоблювала життя, заполонена одвічним бажанням творити».

Герасим Калитка - дріб’язкова людина, що трясеться над капіталом, як той Кощій, що «над златом чахне». Багатій втрачає спокій і сон, зривається на наймитах, дружині, слідкує за ко­жною крихтою хліба, бере в заставу волів кума, бо «так надежні-ше». А в результаті стає жертвою «жидівської» афери, бо бажання легкої наживи, заздрість до свого сусіда Жолудя просто засліплюють йому очі.
Для цього героя гроші-багатство й всьому голова:'Та це чортзна-що!Ви ударяйте на гроші-гроші всьому голова!'
Йому здається,що наймити мало роблять і багато їдять:"Настане день,то роботи не бачиш,а тільки чуєш,як губами плямають!"
Родинні почуття в Герасима Калитки притуплені власницькими інтересами.В одруженні сина на Пузиривні він шукає лише наживи:"Мені треба невістку з приданнім,з грішми..."А віддавши дочку заміж Герасим вілмовився сплатити зятеві обіцяний посаг.
У головного героя сліпа любов до землі:"Їдеш день-чия земля?Калитчина!Диханіє спирає..."та "Ох,земелько,свята земелько-Божа ти донечко!Як радісно тебе загрібати без ліку!" та "Я не буду панувати,ні!Як їв борщ,так і їстиму,як мазав  чоботи дьогтем,так і мазатиму,а зате всю землю навкруги скуплю"
Дуже заздрив Жолудю,Пузирям і міг будь-яким шляхом бути кращим та багатшим від них:"Ой Пузирі!Глябіть,щоб ви не попались,а замість вас Калитку розіпре грошвою...Отоді я вам покажу,як хазяйнувать!..."