Шел Василь с тоской своею
Ранним утром в тишине,
"Бей жидов
Расею!" –
Прочитал он на стене.
У стены стоял он тихо,
Вдруг усы расправил лихо
И сказал, вникая в суть:
– "Hi, нi, нi! Нехай живуть!"
Дід приїхав із села, ходить по столиці.
Має гроші – не мина жодної крамниці.
Попросив він: – Покажіть кухлик той, що з краю.
Продавщиця: – Что? Чево? Я нє панімаю.
Кухлик люба покажіть, той, що з боку смужка.
- Да какой же кухлік здесь, єслі ето кружка.
Дід у руки кухлик взяв і нахмурив брови:
- На Вкраїні живете й не знаєте мови.
Продавщиця теж була гостра та бідова.
- У меня єсть свой язик, ні к чему мне мова.
І сказав їй мудрий дід: – Цим пишатися не слід,
Бо якраз така біда в моєї корови:
Має, бідна, язика і не знає мови.
На місці Устини я поводилася б майже так само, як і вона сама. Кріпаки, за думкою панів, а у цій ситуації - панночки-інститутки, не мають права протестувати через погане ставлення до них, а також розмовляти та робити все те, що роблять вони. Щоб не мати до себе поганого ставлення від панів, я робила б усе досконало, мабуть, тоді вони не будуть мати підстав обурюватися та кричати через виконання праці, по їх думці, недосконало. Якщо ж справедливості нема, я б не опускала руки та не плакала, а змирилася із несправедливістю життя кріпаків.
