Основна думка твору утопленна

   "Тіні забутих предків" твір, який залишається в пам'яті кожного, хто коли-небудь його прочитав.  Коли я вперше почула цю назву, вона видалася досить химерною і мені стало цікаво про що ж цей твір. І лише прочитавши його до кінця, я зрозуміла, чому автор дав йому такий заголовок. Так, справді, у творі скрізь ми натикаємося на тіні. Чи то на тіні давніх вірувань. Наприклад, ті ж божки лісу яких зустрічає Іван . Хоч люди ще вірять у них, але все ж вони вже перетворюються на тіні і вже не мають тої сили, яку мали колись, коли в розквіті було язичництво. Це і тіні предків ворогуючих родів, які примушують ненавидіти одна одну дві сім'ї. Це і тіні закоханих Івана і Марічки які прагнуть бути разом, хоч після смерті. Навіть природа граючись із Іваном лякає його своїми тінями. І хоча б здавалося, що таке тіні? Засвітить сонце і вони зникають. Але все ж вони повернуться з настанням ночі і  якщо їх не вшанувати, не зберегти про них пам'ять, вони можуть стати карою для майбутніх поколінь         Життя  гуцулів настільки оповите казковістю, пpойняте віpою в таємні сили, що навіть малеча знає, що на світі є Бог і чоpт, що є  pечі  і  явища,  яким  тpеба поклонятися, і є такі, що їх тpеба боятися.                Уявлення  пpо  чисту  і  нечисту  сили,  пpо  добpо  і зло не зникають  і  в  доpослому  віці. Вони набиpають інших фоpм, іншого втілення.  Hе  завжди  гуцули можуть пояснити свої вчинки, дії, чи явища  пpиpоди,  але  вони пеpеконані, що це мусить бути саме так.             Гуцули сприйняли зовнішні об­ряди християнства, відвідують церкву, постійно й ревно моляться, та в душі залишаються язичниками в усьому, що стосується побуту, в усьому, що становить суть їхньої ментальності. Вони вірять, що природа одухотворена, жива, діюча, заселена добрими і злими духами, яких потрібно остерігатися і різними боротися з ними або задобрювати їх за до заклинань та ворожінь. Це все – язичництво, а отже, і «тіні забутих предків», які жили в дохристиянські часи..

Риба — в озері. А от коник-стрибунець зимує в мурашнику. Не вірите? Пізньої осені старі мурахи вкладають малих мурашат у ліжка, примовляючи: — Пора спати! Спати! Цілісіньку зиму! Але мурашата пустують, граються, вередують. Тоді старі мурахи кличуть коника-стрибунця: — Заграй нашим діткам колискову! Коник бере скрипочку і грає малим мурашатам тиху лагідну мелодію. І малі мурашата одразу засинають. За ними поринають у сон і мурахи. Останнім, випустивши із зелених лапок скрипочку, засинає сам коник. Він теж спатиме цілу зиму. Та навесні прокинеться першим, вибіжить із мурашника назустріч сонечку і заграє веселу закличну мелодію.