Кожен із нас, де б не знаходився, може робити людям добро. До іншій людині перейти в небезпечному місці дорогу, пропустити в черзі жінку з дитиною чи інваліда, подати руку до в скрутну хвилину, розділити чиєсь горе — не можна перелічити всіх випадків, коли одна людина може і повинна до іншій. Головне — не пройти мимо, не відвернутись, не відводити очей вбік, коли поруч із тобою в транспорті людина похилого віку або хтось потребує твоєї до .
Кожна, навіть невеличка зроблена тобою справа, залишить приємне почуття насамперед у твоїй власній душі.
Доброта... На жаль, ми рідко говоримо про цю прекрасну якість людини. Та і засоби масової інформації не переобтяжують нас цією проблемою. І даремно. Сьогодні ми є свідками того, як більшість "упакованих", "крутих" хизуються своєю перевагою над "лохами", за їхнім визначенням, тобто тими, хто співчуває, співпереживає, прагне до , хто "не вміє жити", "не вміє гроші робити", переступаючи через все і всіх.
У таких багатий одяг, але порожня душа.
Ось він чи вона:
Має гарний одяг, вроду,
В дискотеці ночі й дні.
Вихилятись маєш моду
Хто ти? Звідки? Хто мені?
Що тобі наш рідний край?
Що тобі зрубати гай,
Отруїти чисті води,
Заплювати предків роди?
Пишучи цей твір, згадала про випадок, який стався зі мною на дачі. Як зараз бачу: летить іномарка і просто в посадку, де росли молоді деревця. Все поламали, попсували. Серед деревець була і маленька ялиночка, беззахисна і понівечена. Підійшла я до неї і охнула; "Як вони тебе!" Зняла з верхівки велику гілку, вийняла сучок, що колов ялиночку, відвела вбік дві гілки, що затиснули її. Сказала: "Живи!"
Через тиждень знову прийшла подивитись на врятоване деревце. Дивлюсь: стоїть ялинка в зеленому вбранні, вільно розкинула гілочки. І така весела, щаслива, що й мені захотілось посміхнутись.
Що не кажіть, а добрі справи прикрашають життя людини!
СОМКО
А Сомко, бачте, навпростець іде, не хоче нікому придіте поклонімося. Сомко має в Переяславі свої крамні комори в ринку, так Васютинцям і звадливо. Отак зітнуться, да й до шабель. Сомко собі чоловік-дрямота, то й не в догад йому, що святий отець думав, мабуть, заробити собі яку сот-нягу чи дві червоних на рясу. А Сомко, знаєте самі, доводиться Юрусеві дядько, бо старий Хміль держав уперве його сестру Ганну; так він і не злюбив, що чура орудує небожем. Да ото раз, як з'їхалась до молодого гетьмана старшина да почали радовати про
А Сомко, знаєте, який? Зараз загориться, як порох. «Пане гетьмане,— до Юруся,— старого пса непристойно мішати в нашу компанію...»
Іванець Брюховецький
Васюта хоче собіі гетьманства і не слухає Сомка-гетьмана, а запорожці собі гетьманом Брюховецького зовуть.
Іванець був собі не значний товариш, да за свою щиру службу старому Хмельницькому мав велику в його повагу і шанобу. Бувало, проживаєш у гетьманському дворі, то й чуєш: «Коханий Іванець! Іванець, друже мій єдиний'» — озветься до його під веселий час, за чаркою. «Держись, Юру,— каже, бувало, синові,— держись Іванцевої ради, як не буде мене на світі: він тебе не ошукає». От Юрусь і державсь його ради, і вже було, що скаже Іванець, те й свято. Мабуть, нечистий напутив його. Почав гроші збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той і настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не зміг держатись на гетьманстві да пішов у ченці, так Іванець, маючи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скілько його там осталось, да й махнув на Запорожжє. А там як сипнув грішми, так запорожці за ним роєм: «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» А він, ледачий, з усіма обнімається, да братається, да горілкою поїть...
Запорожці так собі його вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим. Тепер уже він Іван Мартинович Брюховецький. Ні на що славне Запорожжє, коли такі гетьмани настали!
