Уночі йому снилася велика зграя жовтих воронів із жовтими горобцями впереміш.
У степу було тихо: блищали од сонця стерні і ковила понад шляхом, сріблилася важка, обвішана разочками роси павутина. Климко знав, що дядько неодмінно скаже ці слова, проте завжди хвилювався: а що як ні? У скриньці, що пахла так само, як і дядькова діжурка і картуз, і сам дядько, лежали блискучі ключі й ключики.Увечері дядько Кирило, чистий, виголений і ясний, знову йшов на станцію зі своєю скринькою в руці, і Климко проводжав його аж до паровоза.
