7 квітня 1945 р. – с. Андріанопіль, Луганщина, народився поет Василь Голобородько – лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, премій імені В. Симоненка та М. Трублаїні.
«Батько мій з Дніпропетровської області, мати — з Київщини. Луганщина… Я ж тут народився. Можна сказать, все життя біля хати. В підсвідомість місто ще навіть не ввійшло. Школа моя була українською, пісні співали українською. Половина села розмовляють південно-східним діалектом, півсела — північним, наближеним до білоруської. Їх називають литвинами. Семирічку я закінчував українську. Ходив за сім кілометрів на посьолок у школу. Воно не дуже приємно у дощ чи сніг. А потім троє нас перевелися в інтернат у передмісті Лисичанська, у село Верхнє — де Володимир Сосюра жив якийсь час. Там я почав ходити на літоб’єднання».
Сільський хлопчина з Луганської області у 1964 році поступив до Київського університету. «Вступити з другої спроби у Києві мені допоміг Андрій Малишко. У 1964-му скинули Микиту Хрущова, відлига закінчилась. Василь Стус, Іван Дзюба, Іван Світличний постраждали, а тоді й я. Мене витіснили з другого курсу».
Саме з Василя Голобородька виросла «київська школа метафористів». Провідники Київської школи: Віктор Кордун, Василь Рубан, Василь Голобородько у гуртожитку університету жили в одній кімнаті. У 1968-му з’явився і Михайло Григорів. А Василя Рубана знищили у психушці… Цю школу підтримували найавторитетніші критики того часу: Іван Дзюба, Іван Світличний, Іван Драч, Михайлина Коцюбинська, Василь Стус, Євген Сверстюк, тому друзями Василя Голобородька у Києві стали шістдесятники – літературна молодь, яка гуртувалася навколо Івана Світличного, Івана Дзюби, Василя Стуса. Василь Стус називав серед своїх улюблених поетів Рільке і Голобородька.
На той час припадає знайомство Василя Голобородька з кінорежисером Сергієм Параджановим і перші уроки режисури в його майстерні. Після конфлікту в Київському університеті бунтівного студента було виключено і тільки у роки перебудови Василь Голобородько одержав листа - вибачення від тодішнього декана філологічного факультету Київського університету П. М. Федченка, але поет зізнається: «...я ж ніколи його вини в усіх своїх бідах не вбачав». «У Донецькому ж університеті, де я поновився, сприйняли мене насторожено. Коли ж і студент першого курсу Сашко Тесленко попросив почитати. «На!» — кажу. Хтось у нього побачив. От нас обох вигнали з комсомолу і з університету».
У січні 1967 року Василя Голобородька – студента денного відділення філологічного факультету Донецького університету - разом із Олександром Тесленком (онуком письменника Архипа Тесленка) було виключено з університету за спробу організувати колективне читання книги Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». (Сашко Тесленко потім рік попрацював у Донецьку санітаром, а згодом закінчив медичний. Згодом – письменник- фантаст, був на ліквідації Чорнобильської аварії, згас).
Вищу освіту Василь Голобородько здобував протягом 38 років: вступив у 1964 -му, а отримав ступінь магістра — у 2002- му.
Відразу ж після виключення з Донецького університету Василь оселився у рідному селі, працював на шахті, потім у радгоспі. В Україні про Василя Голобородька не згадували, тому поет зі світовим ім’ям працював у шахті лісогоном, у радгоспі електриком, фуражиром на фермі, тримав корову, вирощував картоплю, заготовляв сіно. Постійний нагляд «компетентних органів», натяки односельців на те, що продався за долари. А поет не одержував ні копійки за свої твори, бо його твори видавались у безгонорарних видавництвах... Інколи наїжджав до Києва. Найчастіше знаходив притулок у Василя Стуса: багато переслідуваних і бездомних молодих поетів могли розраховувати на нічліг у його домі. Зрідка Василь Голобородько зустрічався з Ліною Костенко, яка теж упродовж 17 років писала «для шухляди».
" Мала вийти 1967 року моя книжка обсягом на один аркуш у касеті. Але її притримали. У Луганськ приїхав кагебіст і каже до мене українською: давай працювати на нас стукачем. До з книжкою, а також вступити в сільгоспакадемію. Ну, я не погодився. Тоді мене взяли в армію, книжку з темплану викинули. Хоча вона вже була набрана. Ще одна мала вийти, перший віршик там був «Яблуко добрих вістей». Художник навіть намалював обкладинку — два яблучка. А потім переграли, вирішили видавати Ігоря Калинця. Мою обкладинку віддали йому. Так у нього і вийшла — з тими яблуками. І третя моя книжка теж полетіла, хоч також стояла у темплані. Скільки років пройшло, а ті, хто працював тоді у видавництвах, жодного слова!.. Ніхто не хоче казати, як це відбувалося. Чиї виконувалися вказівки? Володимир Коломієць багато що міг би сказати! Не хоче. І Петро Засенко теж мовчить, як мою книжку викидали з плана. Та й Валерій Гужва міг би… Мовчать
У повісті «Тарас Бульба» М. В. Гоголь описує життя запорізьких козаків, їх боротьбу за свободу і незалежність.
Одна з головних тем твору - тема вірності і зради. Серед козаків любов до рідної землі, вірність військовому обов'язку, почуття товариськості шанувалися найважливішими якостями.
Напередодні важкого бою наказний отаман Тарас Бульба говорить козакам: «Немає уз святіше товариства». Вірність цьому почуттю він проносить через все битви і випробування. У бою під Дубно він не раз поспішав на виручку товаришам. В останні хвилини життя він думає не про муках, які йому належить винести на багатті, а про те, як врятуватися козакам. «Вже вогонь піднімався над багаттям, захоплюючи його ноги», а очі старого полковника спалахнули радістю, тому що побачив він: козаки були вже на Дністрі, «кулі сипалися на них зверху, але не діставали».
Вірний своєму військовому обов'язку старший син Тараса Бульби Остап. Він хоробрий воїн, іеющій «виміряти всю небезпеку і всі положення справи». Але в важкому бою «схваті- ись з Остапом трохи не восьмеро разом» і взяли його в полон. До лобового місця полонені козаки, серед яких був і Остап, «йшли не боязко, чи не похмуро, ніс якоюсь тихою гордістю». Віра в справедливість своєї справи, за яке вони віддавали життя, надавала козакам сили, до винести муки кари. Остап звернувся до товаришів із закликом: «Дай же Боже, щоб усі, які тут стоять єретики, не почули, нечестиві, як мучиться християнин!»
Вірність рідній землі звучить в словах спливав кров'ю Кукубенко: «Нехай же після нас живуть ще краще, ніж ми, і красується вічно улюблена Христом Руська земля!
Беззавітно люблячи свою батьківщину, козаки зневажали зрадників. А як же боляче було Тарасу, коли зрадником виявився його молодший син! Андрій був хоробрим воїном гаючи за тим, які дива одним шаленим натиском своїм виробляв Андрій, дивувався старий Тарас і казав: «І це добрий - враг би не взяв його! - вояка! Чи не Остап, а добрий, добрий також вояка ». Але молодого Бульбу найбільше привертала сама битва, а не мета, в ім'я якої вона велася. У битві він чув «чарівну музику куль і мечів», нісся, як «п'яний, в свисті куль, в шабельному блиску і у власному спеку». Тому-то, коли Андрія попросила про до прекрасна полячка, він зрадив своїх товаришів і перейшов на бік ворога. Для Тараса цей вчинок сина був тяжким горем. Старий полковник не може пробачити зради кому б то не було і вбиває Андрія, кажучи при цьому: «Я тебе породив, я тебе і вб'ю!»
Любов до рідної землі, вірність своєму народові, почуття товариськості роблять козаків непереможними. Своє захоплення запорожцями Н. В. Гоголь висловив такими словами: «Та хіба знайдуться на світі такі вогні, муки і така сила, яка б пересилила російську силу!»
