Леся Українка боролася із соціальною несправедливістю своїм словом, бо, тяжко хвора, не могла долучитися до активної громадської діяльності. Багато її віршів присвячено ролі поета у житті суспільства. Про це йдеться і в поемі "Давня казка".
Головні герої — лицар Бертольд і бідний поет. Не називаючи імені співця, Леся Українка ніби підкреслює: ім'я його може і не залишитися в пам'яті поколінь, але головне — це творчість, якій гарантована вічність.
На початку свого творчого життя головний герой славив красу чистого кохання, міць справжньої дружби, красу вільної людської думки, красу природи, поринаючи в таємні надхмарні світи. Внутрішня свобода — ось що було найважливішим для юного співця.
Митцеві протиставлений лицар Бертольдо, який не здатен розуміти поетичний захват, красу природи. На його думку, узагалі надхмарний світ із його таємницями нічого не вартий у порівнянні з гарним маєтком.
З часом лицар Бертольдо вирушає в чужі краї воювати. Його військо супроводить пісня про рідний край, який завжди залишається в серці, а довга розлука навчає любити його ще щиріше. З думкою про рідний край вояки мужньо йдуть на приступ кам'яних фортець, але сп'янілий від перемог лицар думає лише про власну звитягу й не чує тієї пісні.
У поемі показано три ситуації, в яких звучать три різні пісні. Поетеса показує, що щира пісня стає в нагоді людині і в коханні, і на війні з чужинцями, і в боротьбі з власними панами. Та не тільки в коханні і на війні прислужився народові поет: велику роль відіграла пісня в мирний час, коли пани, розбещені і ліниві, охочі до полювання і бенкетів, пригноблювали бідних, накладаючи на них великі податки, виганяючи їх на панщину.
Ось таке непросте розв'язання має, за Лесею Українкою, вічне питання відносин між митцем та золотим мішком, питання незалежності мистецтва. Прочитавши поему "Давня казка", ми розуміємо, що митець повинен виражати думи й прагнення рідного народу, а також надихати його в боротьбі за щастя й волю.
Хто з нас не полюбляв приміряти речі мам и чи бабусі? Нам усім хотілося поскоріше вирости. Були і туфлі на підборах, і сукня з діамантовими гудзиками, і хустинка з тороками.
Ще в другому класі мені сподобалась червона хустинка моєї бабусі, яку вона одягала тільки на свята. Інколи, коли бабуся була на роботі, я нишком доставала її та приміряла, хотіла бути схожою на свою бабусю. У тієї хустини був свій неповторний запах. Здається, вона пахла тими квітами, що були намальовані на ній.
Коли я перейшла до п'ятого класу, то вже співала в шкільному хорі. І на свято Миколая ми мали співати у народних костюмах. І хоч мама мені пошила гане українське вбрання, мені не вистачало маленької деталі. Адже це була зима, і віночок не одінеш у люті морози, тому я попросила бабусю, щоб вона дала мені на один день свою червону хустку. Бабуся довго не погоджувалась, бо це ж школа, все може трапитися, казала вона. Але як не догодиш улюбленій онуці. щоб та булу найкраща, і вона погодилась, попередивши мене про цінність цієї речі.
Звичайно я берегла хустку увесь виступ. Прийшовши додому, я бабусі не застала. Я хотіла зробити їй подарунок, виправши хустку. Замочила її в теплій воді з пральним порошком, та й пішла робити уроки. Незабаром прийшла бабуся. Коли вона зайшла до мене в кімнату, то я помітила на її щоці сльозу. Виявляється, цю хустинку не можна було залишати в теплій воді, бо всі квіти та листочки, що так яскраво "квітли" на ній, розплелися та змішалися в один незрозумілий колір. Я не знала що мені робити. Як просити вибачення, що говорити?! Бабуся мене заспокоювала, голубила, витирала сльози, та я не могла заспокоїтися.
Я заспокоїлась тільки тоді, коли бабуся з шафи дістала таку ж саму хустинку, з тороками, з великими червоними квітами та зеленими листками. Виявляється, у бабусі завжди було дві однакових хустини.
Тепер я закінчую школу, але більше ніколи я без дозволу дорослих нічого не роблю.
