Можу запропонувати таку історію з Іваном Силою:
Надворі стояла весна, дмухав легенький вітерець. Іван Сила зі своїм видатним тренером Брякусом збирався на змагання до Києва. Зі свого містечка вони вирішили добиратися автомобілем, адже ніщо не віщувало біди.
Несподівано небо почало хмуритись та чорніти, почувся гучний голос грому, яскраво засвітила блискавка. Потроху накрапував дощ. Це не абияк заважало їхати: дорогу поступову розмивало, вітер ламав кущі та скидав додолу дерева. Всюди стало темно і почалась справжня злива.
Проте Брякус та Іван поспішали на змагання та вирішили не зупинятись. Несподівано сталось лихо: щось важке та велике впало на дорого, автомобіль, що їхав попереду зник у темряві.
Брякус вийшов з машини та оглянув дорогу:
- Іване, сталось нещастя: дерево звалилось на машину. Треба терміново дістатись до найближчої станції та викликати до
- Докторе Брякусе, можливо, я до швидше? – запитав Сила, виліз із машини та підійшов до дерева, що впало.
Несподівано Іван підняв цей здоровенний дуб, що було середньостатистичній людині не під силу, та віджбурнув його подалі:
- Дякувати Богу, що привалило лише задні сидіння, на котрому нікого не було. Але машина потребуватиме сильного ремонту.
Чоловік з автомобіля почав потроху вибиратись та намагався оговтатись від шоку:
- Мужчини, щиро вам дякую! Ви стали моїми рятівниками!
- Немає за що, бо допомагати слабшим – обов’язок кожної людини!
Буря почала стихати та Іван з тренером продовжили свій шлях. На тих змаганнях Сила посів перше місце, а грошовий приз пожертвував тому чоловікові на ремонт машини.
Подробнее - на -
Объяснение:
Останнім часом я помітила, що мої однокласники мало звертають увагу на добрі чи погані вчинки наших однолітків. Та стався один випадок, який змусив і мене, і моїх ровесників замислитися над тим, що сталося.
Я відвідую заняття школи карате. Стало відомо, що Павло. із нашої групи дуже сильно вдарив дівчинку — однокласницю. Ми знали, що за Палом давно закріпилася слава першого бешкетника в школі. Але щоб ось так... Тренер довго розмовляв із батьками Павлом й дівчинки, а потім було прийняте рішення.
На одне з тренувань прийшли батьки обох сторін. Ми вишикувалися в дві шеренги. Павло роздягнувся до пояса й пройшов через наш стрій, а ми, доторкаючись до нього своїми поясами, висловлювали своє обурення. Павло плакав. Йому не було боляче, він плакав від сорому за свій вчинок. Далі він підійшов і вибачився перед усіма: перед дівчинкою, її батьками, своїми батьками, перед тренером, і перед кожним із нас. Я думаю, що це буде йому уроком на все життя. Павло після цього дуже змінився, навіть сам став зупиняти бешкетників, які негідно поводили себе в школі.
Объяснение:
