Допишите продолжение до повести Гуси лебеди летят М.стельмах

Кожен народ із давніх-давен прагнув до поетичного осмислення власної історії — минулого і сучасного, намагався зазирнути у майбутнє.. Це осмислення і відтворила усна народна творчість, що зберегла для нащадків дух і події далеких епох. Її краса і художня довершеність захоплюють і дивують, викликають повагу і гордість за український народ, його славетну історію. Знайомлячись із творами українського героїчного епосу, можна переконатися, що вдячний народ завжди натхненно возвеличував своїх героїв. Про це свідчать і легенди («Як Сірко переміг татар»), і балади («Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси»), і думи, і пісні, і навіть казки («Яйце-райце», «Іван — мужичий син»). Безперечно, всі вони є не лише джерелом інформації про історичні події, а одним з найважливіших джерел історичної та національної самосвідомості народу.

Українські народні думи героїчного змісту та, історичні пісні становлять художній літопис історії українського народу. Цей літопис не завжди документально точний, бо містить у собі елементи художнього вимислу, ліричні відступи, народно-філософські узагальнення тощо. Однак події у ньому більшою мірою хронологічно окреслені. І думи, й історичні пісні відображають історію народу в художніх образах, які допомагають чіткіше збагнути значимість зображуваних подій. Українці у своїх думах і піснях із захопленням зверталися до часів Запорозької Січі.

Основна провідна риса українського історичного епосу — це патріотизм, безмежна, дійова любов до батьківщини, що виявляється, насамперед, у воєнному опорі загарбникам і поневолювачам. Не можна не помітити ознак оптимізму, властивого народній творчості навіть у тих творах, де описуються сумні й трагічні події. Особливим піднесенням патріотичного почуття і національної самосвідомості позначені думи і пісні періоду Визвольної війни 1648-1654 pp., думи та пісні, присвячені Богданові Хмельницькому і його бойовим соратникам: Іванові Богуну, Данилові Нечаю, Максимові Кривоносу. На боротьбу вставали справжні герої, лицарі-козаки, такі, як Перебийніс, що «лядськую славу загнав під лаву», або Богдан Хмельницький:

Гей, поїхав Хмельницький із Жовтого броду.

Гей, не один лях лежить головою в воду.

аромат львова

після кількагодинної прогулянки вулицями львова починаєш відчувати себе мислителем загальнолюдського значення. сюди приїжджають не просто подивитися, а духовно наснажитися. не один колишній львів’янин, нині мешканець києва, а чи москви, чи нью-йорка, сподівається знову наситити своє серце флюї львова, відчути солодку відповідність свого внутрішнього ритму з пульсом буття. у ту мить, коли довговічне каміння нашіптує про нетлінні цінності світобудови, коли історію прочитуєш навіть дотиком руки,— кров по жилах струменить так лагідно, як вода лісового струмочка.

різноманітні вежі, шпилі, куполи, колони є ніби вулканічним виверженням духовної магми людства, яка так буйно прорвалася назовні з невидимих глибин у цьому місті, що зветься львовом, і застигла в дивовижних архітектурних формах. тут сповнюєшся відчуттям, що життя не минає даремно.

невеликий архітектурний комплекс вірменського катедрального собору є питомим фрагментом львова, без якого той не був би самим собою. мікросвітові собору притаманна аура, у якій народжуються емоції, здатні народжуватися тільки тут.

заснований 1356  р., він став і культовим осередком численної вір­менської громади й одним із культурних центрів львівського поспільства. щоразу, крокуючи вірменською вулицею, радо відчуваєш, як силует вежі храму, спроектованої петром красовським із лугано, лагідно проникає в твою свідомість. відгороджене ґратками подвір’я вір­менського собору викликає непереможне бажання потрапити під його склепіння, бо здається, що, ступивши за цей поріг, опиняєшся в іншому вимірі простору і часу. і ось ти стоїш між сивокамінними колонами аркадних ніш, та ще за непроникною стіною дошкульного львівського дощу, без якого такі хвилини немислимі: саме дощ створює ледь помітне водяне екранне полотно, на якому пробігають живі картини минулого. і це казково! а якщо спроби споглядання візій виявилися марними, то можна згадати яскраву сцену з відомого кінофільму за участю михайла боярського «д’артаньян і три мушкетери», у якій відбувається дуель гасконця з атосом, портосом і арамісом. місцем зйомки її й стало це подвір’я. тут же — надгробки з епітафіями 600­річної давності, з яких удається зрозуміти хіба те, що й могили не вічні.

вулиця вірменська  —  одна з не багатьох, яка передає львівську старовину найчіткіше, так би мовити, стійко утримує її аромат. лаконічна й виразна форма ренесансного порталу житлового будинку № 20 чи не найкраще засвідчує собою xvi  ст., яке на вірменській «випинається» з багатьох кутків і ніяк не поступиться наступним століттям. навіть хронос, котрий є символом швидкоплинності часу, фігурою котрого оздоблений фасад однієї з найцікавіших кам’яниць львова — ампірний будинок «пори року», ніяк не може зарадити такому повільному рухові століть на цій вулиці. навіть зодіакальний фриз, яким оздоблено цю ж кам’яницю, своїми дванадцятьма сузірними знаками втричі швидше лічить перебіг року, однак історична зміна віків усе одно ледь торкається вулиці вірменської. приваблюють рельєфи роботи гартмана вітвера на сусідній кам’яниці № 21, на яких прадавні міфологічні мотиви, напевно, також покликані символізувати людський поступ через народження нових поколінь. поколінь, яким хоч і накреслено передавати одне одному естафету конкретної миті  —  «тепер і тут», а все ж таки судилося колись оволодіти часом завдяки подоланню