с заданием! Составьте план к тексту и выпишите из текста портрет героини.

ВЧИТЕЛЬКА
Любов Андріївна, наша вчителька, належала до найвидатніших людей, які траплялися на моєму життєвому шляху. Вона була красуня, з вогнистими очима, пшеничним повним свіжим обличчям, чорними, наче мальованими, брівками та надзвичайною посмішкою.
Любові Андріївні так хотілося прищепити своїм вихованцям свій красивий політ думки, свою любов до людей, до життя, свої палкі поривання! Нас у неї було багато, гамірливих розбишак, тому в ній жив воркітливий голубок і сам демон. Адже щоб прищепити щось, треба було насамперед тримати нас у залізних білих і ніжних рученятках.
Були це найщасливіші роки мого життя. Ця чарівна жінка сідала за стіл, брала підручник, як чарівний сувій, розгортала його і водила нас по рідній землі, по суші й по морю, зазирала в глибини шахт і безодні морів, підіймалась з нами до зірок. Вона вливала в наш мозок тверезу мужність і водночас в серце чутливість до всього прекрасного.
Уроки все-таки задовгі, й у чотирьох стінах сидіти скучно. Ми ходили на екскурсії. Ходили восени, ходили у бір, у змішані гаї, на річку. Ходили весною по фіалки, ходили по сон-цвіт, бували там, де потім, мабуть, вже ходити не доводилось.
Хіба не Любов Андріївна показувала нам, де мостять свої гнізда сороки, де вирила свою нору лисиця, де в травні найбільше конвалій? Як же приємно було їй у цьому допомагати!
А випадав сніг, насувалася зима з морозами, і тут Любов Андріївна не губилася. Починалося готування до ялинки. Щоб зробити ялинку красивою, треба було страшенно багато вміти, багато чого навчитися. Весь грудень було роїння й кипіння, місяць чекання, підготовки, переживань, хвилювання.
Чарівна душа в цієї жінки! А як вона знаходила з нами слово! Як розмовляла! Ось проминули роки, а образ прекрасної людини все стоїть перед очима.
За І Сенченком

Історія написання. У романі «Місто» Валер’ян Підмогильний описав селянську українську молодь, яка на початку 1920-х років тисячами потягнулася в міста, щоб завоювати й зробити своїм українське місто, влити в нього свіжу селянську кров, зліквідувати антагонізм між українським містом і селом. Автор показав бажання молодих селян «вийти в люди», здобуваючи колись недосяжну науку.

Твір не був подібний до традиційної народницької прози ХІХ ст., бо автор орієнтувався на європейський роман ХІХ — початку ХХ ст., засвоївши традицію романістики Оноре де Бальзака, Гі де Мопассана, Анатоля Франса, Джека Лондона, а також вітчизняну — Агатангела Кримського, Володимира Винниченка.

Історія публікацій.Роман завершений письменником у 1927 р., опублікований уперше в Харкові в 1928 р. У 1929 р. Книгоспілка перевидала роман, а Б. Єлисаветський переклав його російською мовою — у 1930 р. роман виходить у серії «Творчество народов СССР». Після масових репресій інтелігенції 1930-х років, під які потрапив також і Валер’ян Підмогильний, роман «Місто», як й інші твори письменника, був заборонений до 1989 р.

Оцінка критики. Після публікації роман викликав значний інтерес у громадськості. Його обговорювали на читацьких конференціях, у пресі з’явилися рецензії літературознавців. Одні критики захоплювалися твором, у якому відбилася філософія життєствердження епохи, інші тлумачили роман у дусі соціологізму, називаючи книжку «антирадянською», бо в ній не пока­зано «змички робітників і селян». Деякі критики вважали роман автобіографічним, головного героя ототожнювали з автором, проти чого Валер’ян Підмогильний у пресі застерігав читачів.

Роздуми стосовно розуму й почуттів письменник укладає в уста поетові Виговському. Дослідники творчості Валер’яна Підмогильного вважають, що прототипом цього образу був відомий поет і прозаїк, автор роману з екзистенціальними рисами «Недуга», друг Підмогильного Євген Плужник.

Матильда де Ла-Моль — жіночий персонаж зовсім іншого типу. Горда і холодна красуня, що царює на балах, де збирається весь блискучий паризький світ, екстравагантна, дотепна й насмішкувата, вона вища за своє оточення. Гострий розум, освіченість — вона читає Вольтера, Руссо, Агріппу д’Обіньє, цікавиться історією Франції, героїчними епохами країни — діяльна натура Матильди примушує її з презирством ставитися до всіх родовитих залицяльників, що претендують на її руку і серце. Від них, і зокрема від маркіза де Круазнуа, шлюб з яким мав би принести Матильді герцогський титул, про який мріє її батько,— для неї віє нудьгою. «Що може бути на світі банальнішим від такого збіговиська?» — виражає погляд її «синіх, як небо», очей.