Ой полем киліїмським, То шляхом битим гординським, Ой там гуляв козак Голота, Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота. Правда, на козакові шати дорогії — Три семирязі лихії: Одна недобра, друга негожа, А третя й на хлів незгожа. А ще, правда, на козакові Постоли в'язові, А онучі китайчані — Щирі жіноцькі рядняні; Волоки шовкові — Удвоє жіноцькі щирі валові. Правда, на козакові шапка-бирка — Зверху дірка, Травою пошита, Вітром підбита, Куди віэ, туди й провіває, Козака молодого прохолоджає. То гуляє козак Голота, погуляє, Ні города, ні села не займає,— На город Килію поглядає. У городі Килії татарин сидить бородатий, По горницях походжає, До татарки словами промовляє: «Татарко, татарко! Ой, чи ти думаєш те, що я думаю? Ой, чи ти бачиш те, що я бачу?» Каже: «Татарине, ой, сідий, бородатий! Я тільки бачу, що ти передо мною по горницях похожаєш, А не знаю, що ти думаєш да гадаєш». Каже: «Татарко! Я те бачу: в чистім полі не орел літає,— То козак Голота добрим конем гуляє. Я його хочу живцем у руки взяти Да в город Килію запродати, Іще ж ним перед великими панами-башами вихваляти, За його много червоних не лічачи брати, Дорогії сукна не мірячи пощитати». То теє промовляє, Дороге плаття надіває, Чоботи обуває, Шлик бархатний на свою голову надіває, На коня сідає, Безпечно за козаком Голотою ганяє. То козак Голота добре козацький звичай знає,— Ой на татарина скрива поглядає, Каже: «Татарине, татарине! На віщо ж ти важиш: Чи на мою ясненькую зброю, Чи на мого коня вороного, Чи на мене, козака молодого?» «Я,— каже,— важу на твою ясненькую зброю, А ще лучче на твого коня вороного, А ще лучче на тебе, козака молодого. Я тебе хочу живцем у руки взяти, В город Килію запродати, Перед великими панами-башами вихваляти І много червоних не лічачи набрати, Дорогії сукна не мірячи пощитати». То козак Голота добре звичай козацький знає. Ой на татарина скрива поглядає. «Ой,— каже,— татарине, ой сідий же ти, бородатий! Либонь же ти на розум небагатий: Ще ти козака у руки не взяв, А вже за його й гроші пощитав. А ще ж ти між козаками не бував, Козацької каші не їдав І козацьких звичаїв не знаєш». То теє промовляв, На присішках став. Без міри пороху підсипає, Татарину гостинця у груди посилає: Ой ще козак не примірився, А татарин ік лихій матері з коня покотився! Він йому віри не донімає, До його прибуває, Келепом межи плечі гримає, Коли ж огледиться, аж у його й духу немає. Він тоді добре дбав, Чоботи татарські істягав, На свої козацькі ноги обував; Одежу істягав, На свої козацькі плечі надівав; Бархатний шлик іздіймає, На свою козацьку голову надіває; Коня татарського за поводи взяв, У город Січі припав, Там собі п'є-гуляє, Поле киліїмське хвалить-вихваляє: «0й поле киліїмське! Бодай же ти літо й зиму зеленіло, Як ти мене при нещасливій годині сподобило! Дай же, боже, щоб козаки пили да гуляли, Хороші мислі мали, Од мене більшу добичу брали І неприятеля під нозі топтали!» Слава не вмре, не поляже Од нині до віка! Даруй, боже, на многі літа!
Краса у житті людини... Про неї мріють, її чекають, нею захоплюються. Про красу думав і писав у своєму щоденнику знаменитий М. Реріх, людина надзвичайно високої культури, гуманіст, мислитель, художник. У самий розпал другої світової війни, 31 березня 1942 р., коли на карту була поставлена доля людства і здавалось, що духовні цінності втратили всякий смисл, він написав:
«...Людина прагне її, знаходить і приймає красу без усяких умов, а так тому тільки, що вона краса, і з благоговінням схиляється перед нею, не питаючи, чим вона корисна і що можна на неї купити? І, можливо, у цьому й полягає найбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, стає одразу кумиром, без усяких умов. А чому він стає кумиром? Тому що потреба краси розвивається найбільше тоді, коли людина в розладі з дійсністю, у негармонії, у боротьбі, тобто, коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли чого-небудь шукає і досягає: тоді в ній і проявляється найбільш природне бажання всього гармонійного, спокою, а в красі є і гармонія, і спокій.
Чи можна зараз говорити про красу, про прекрасне? І можна, і потрібно. Через усі бурі людство пристане до цього берега. У грозі і блискавці воно навчиться шанувати прекрасне. Без краси не будуть збудовані нові фортеці і твердині».
Із словами Реріха перегукуються слова діячів української , культури. І, можливо, саме сьогодні, у наш тяжкий час, коли зовсім поруч під кулями і снарядами гинуть діти та жінки, а думки людей зайняті не вічними істинами, а пошуком шматка хліба, варто прислухатися до закликів берегти, плекати красу, культ якої є однією з найхарактерніших рис, притаманних нашій національній культурі.
«Що ж говорити про місце краси в нашій духовності, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, що не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії.
У якого іншого з сучасних нам народів вживається, наприклад, слово «гарний» не в значенні лише «красний» (красивий — прим, авт.), а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартости («гарна людина», «гарний врожай», «гарна пшениця»)? І коли пригадаємо собі античногрецьке, властиво, неперекладальне, поняття «калоскагатос», що одночасно означало комплекс «красного й доброго», знову ж напотикаємо праджерело тієї властивосте… наша етика таки зовсім по старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. «Негарний вчинок» або «негарне поступовання» — вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики».
(Є. Маланюк. «Нариси з історії нашої культури»)
«Україна здавна славиться народним мистецтвом. Дівоче вбрання і козацька люлька, топірець гуцула і спинка саней, бабусина скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайний віконний наличник — будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала витвором мистецтва. І водночас творилася пісня, з'являвся народний живопис, бриніла бандура, ця українська арфа... Людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо оздоблювала життя, заполонена одвічним бажанням творити».
0,0(0 оценок)
Полный доступ
Позволит учиться лучше и быстрее. Неограниченный доступ к базе и ответам от экспертов и ai-bota
Оформи подписку
