Максим Рильський починав своє творче життя у складний час. Поразка першої російської революції, економічні труднощі в країні, глибоке соціальне розшарування, назрівання нових політичних потрясінь — все це викликало до життя нігілізм і зневіру у світлі поривання, любов, дружбу. Митці включалися в літературну боротьбу, і молодому поетові важко було розібратися в політичних поглядах і уникнути різних ідейних впливів. Він зробив єдине, що міг зробити у і їй ситуації: поринув у світ краси, природи, любові. Зовсім юний, він писав про те, що відчував, на що відгукувалися найтонші струни його душі.
Мені дуже подобається рання лірика Рильського. Я не бачу, не відчуваю декадентських впливів і мотивів, як про те пишуть авторитетні дослідники творчості. Читаючи ці мініатюри, я неначе бачу перед собою широке біле поле гречки, яке мерехтить тисячами краплинок роси у променях вранішнього сонця; блакитні отари перших пролісків; опалий лист осики на тихому плесі . Чую, як співають золотії струни, як піняться весняні потоки, як вогко вигукують про кохання краплі дощу по шибках. У поезіях молодого Рильського воно різнокольорове: дощ блакитний, птахи срібнокрилі, коні вогняні…
(Вірш можна свій,це наприклад)Мені подобаються багато його творів, але найбільше мене хвилює ліричнії мініатюра «Яблука доспіли». Це один із чудових зразків любовної лірики, де поет оспівує кохання — поезію і сонце життя. Вірш схожий на народну пісню, в якій ідеться:
Не всі ж тії та сади цвітуть,
Що зарання розвиваються,
Не всі ж тії та вінчаються,
Що любляться та кохаються.
Якось у житті так виходить, що перше кохання завжди залишається в пам’яті ,і все життя, але не кожному щастить прожити своє життя з тією, яку покохали на зорі юності. Рильський у творі «Яблука доспіли» проводить паралель між явищами природи і людського життя. Любов і розлука нагадують розквіт описання в природі: «Яблука доспіли, яблука червоні!» бувають тільки восени, яка аж ніяк не є символом розквіту кохання. Молоді люди розлучаються і, назавжди.
Останній поцілунок, останні обійми — і закохані більше ніколи не зустрінуться. Не хочеться вірити, що таке сильне почуття просто згасло. Ні! І я малюю романтичну історію.
Хлопець не з власної волі покидає кохану. Він іде захищати рідну землю від ворогів. Прекрасний, мужній чоловік держить у руці тендітну руку дівчини, яка випроводжає його на війну. Вони йдуть садом, і червоні яблука падають їм під ноги. Ось попереду вже видніється поле, до якого проведе воїна дівчина. Вони поспішають, чи зустрінуться ще коли, чи повернеться він живий –здоровий до коханої. Передчуття розлуки тривожить серця закоханих, навіває їм сумний начни, а пейзажна картина осені відтіняє біль розлуки
кохання є основою життя будь-якої людини. це почуття, яке дарує сили на подолання перешкод, надію на щасливе майбутнє, віру в себе. саме таке кохання відчували один до одного герої повісті м. коцюбинського «дорогою ціною». та, як то кажуть у народі – «хто не має кохання, той не знає і горя»,
з самого початку своєї трагічної оповіді письменник примушує нас захоплюватися остапом і соломією, співчувати їм і переживати за них. ці молоді люди щиро кохали один одного, але щастя не мали, бо спочатку їх розлучив бездушний лях, а потім господар і зовсім став погрожувати остапові позбавленням життя.
у центрі повісті до останніх її сторінок залишалися ці герої – молодий та сміливий парубок остап і заміжня жінка соломія. доведений до відчаю остап врешті-решт вирішив втекти з рідного села і відправитися на пошуки кращої долі. соломія була дуже засмучена звісткою про намір її коханого парубка втекти з села і відправитися аж за дунай. «тікаєш, покидаєш мене. і отсе я лишуся сама з тим осоружним чоловіком». та безмежна любов соломії до остапа все ж перемогла її почуття: вона вже погодилася на все і прийняла рішення, наче відірвала від свого серця шматок: «тікай, остапе, тікай, серце». а згодом вона й сама вирішила втекти разом з коханим.
і як же треба було кохати, щоб покинути, хоча і не дуже радісний, але все ж таки рідний дім, щоб залишити відносно спокійне життя і відправитися за дорогим і єдиним остапом. яку ж треба було мати вірність, щоб піти назустріч невідомості, неймовірним труднощам і небезпекам, щоб піти світ за очі, аби тільки бути поряд зі своїм коханим.
на які тільки вчинки, вигадки і хитрощі здатна жінка, яка віддано і щиро кохає. ось і соломія обстригає свої коси, перевдягається у чоловічу одежу, а свій жіночий одяг, який зняла з себе, викидає у ставок коло села. відчайдушної сили цій дівчині надає кохання, і соломія стає справжньою героїнею. під час небезпечного подорожу вона не розгублюється у найскладніших ситуаціях, вона скрізь рішуча, вміла і спритна. вона знаходить в собі сили не перелякатися і не розгубитися, вона перев’язує остапа, коли того ранять, саме вона шукає його в плавнях і врешті-решт врятовує.
але найбільш героїчна вдача соломії проявилася після арешту її коханого остапа. вона віддала все, що у неї залишалося, але це не його врятувати. та соломія не западає духом, гарячково шукає вихід з ситуації і, здається, знаходить. але її надзвичайно сміливому плану не судилося збутися. рятуючи свого коханого від неволі, ця непересічна жінка загинула у бурхливих водах дунаю.
протягом усієї повісті ми захоплюємося соломією, її нежіночою відвагою, мужністю та вірністю, самовідданістю та здатністю на самопожертву. і хоча почуття остапа проявлялися по-чоловічому скупо, все ж зрозуміло, що він щиро кохав соломію. а зостарівшись, в гудінні вітру він усе чув соломіїн поклик: «остапе! ».
