Твір 17. тільки не з Інтернет​

         Мій   4 життєпис Я народився на планеті Фігуркія в галактиці Скельце. І мешкаю я не далеко від міста Фігурація, на березі річки Фігурянка у селі Склянівка.    Будинки у нас схожі на скляні стіни, які складають лабіринт. Кожна сім’я має своє віконечко (квартиру). Моя сім’я живе у віконечку під №2012. З нашої квартири видно, як встає та сідає вогничок (сонечко), та як світиться дзеркальчик (місяць).      Одного разу наці астронавтики вирішили побувати в інших галактиках. Мені також дуже хотілося побачити, а що там далеко, далеко… і от я вирішив заховатись в ночі на космічному кораблі і полетіти разом із космонавтиками , так і зробив.      От я прокидаюсь вранці і дивуюсь де це я, але потім пригадую, що я втік з дому. Напевно, моя мама хвилюється та місця собі не знаходить, неслухняний же я, але таки ж хотілось у космосі побувати.     А тим часом поки я роздумував космонавтики готувались до посадки та вибирали на який будинок у місті Вінниця краще сісти. І вирішили приземлитися на Магігранді тому, що там було стільки вікон… І я жив поки не виходила з цьоїж споруди дівчинка на ім’я Настя з відкритим блокнотом. Я туди й заскочив. Отак я й опинився на цій планеті і живу тут до тепер…                                                                                                                                                                                                                                            Завжди задоволений собою                                                                                                    Ха - еФ

У вірші «І ти колись боролась, мов Ізраїль...» Леся Українка використовує біблійні легенди про те, як народ ізраїльський шукав землі обітованої. Новітнім Мойсеєм поетеса побачила Богдана Хмельницького. Здавалося б, повинні запанувати мир та злагода між брата-ми-сусідами. Але «дух зрадив», і знову український народ опинився ще в більшій неволі на своїй власній землі. Провідники нації теж не змогли знайти спільної мови між собою, спільної мети — «з отарою блукали й пастухи».

З болем лірична героїня запитує: «Чи довго ще, о, Господи, чи довго ми будемо блукати і шукати рідного краю на своїй землі?» Можливо, треба розсіяти народ по світу, щоб журба за рідним краєм примусила його боротися й добуватися батьківщини, тоді вона буде ріднішою?

Твір ліро-епічний, сповнений риторичних запитань, які передають глибоку занепокоєність поетеси принизливим становищем свого краю й байдужістю народу.