юдям постійно необхідно нагадувати про те, наскільки важлива для кожного з нас природа і все навколишнє середовище. Щоб зрозуміти це, потрібно просто озирнутися навколо й усвідомити, що людство вже завдало величезної шкоди екології. Велика кількість тварин, рослин, інших видів живих істот назавжди зникла з лиця землі, і виною тому людина. Здається, представники багатьох країн вже стрепенулися і почали запроваджувати закони по захисту навколишнього середовища, але в той же час прогрес диктує нам необхідність вирубувати ліси, осушувати водойми тощо. На щастя, нагадування про важливість природи назавжди зберігається для нас в літературі, в тому числі й українській. Зокрема, нагадування це міститься і в прочитаних мною творах Бориса Харчука і Євгена Гуцала.
Найбільше з усіх прочитаних мною творів двох цих автором мене вразив твір «Планетник» від Бориса Харчука. У ньому розповідається дивовижна історія того, як природа-мати нагородила хлопчика надприродними здібностями, завдяки яким він зміг налагодити власне спілкування з природою, навчитися отримувати з неї користь. Але, на превеликий жаль, використовувати свій природний дар на благо людей Планетник так і не зміг. Злі і дурні люди розцінили його здатність змінювати погоду, спілкуватися з тваринами тощо як співпраця з силами зла, з самим дияволом. Через це Планетник був змушений зникнути, він так і не зміг навчитися приносити користь людям. Борис Харчук зміг показати всім своїм читачам, яким чином природа може обдарувати людину, дати їй все, щоб він був успішним у своїй взаємодії з навколишнім середовищем і міг витягати з неї користь, не завдаючи при цьому їй шкоди. На жаль, сучасні люди поки що не слухалися завітів українського письменника і шкодять природі-матері.
Досить трепетно ставився до природи й Євген Гуцало. Це відомо мені як по його біографії, так і за переліком його творів. Одним з прочитаних мною творів став «Олень Август». Так, в ньому не міститься велика кількість описів природи, але є певний натяк на те, що мати-природа людині приносить велику користь. В уяві маленького хлопчика, який мріяв зняти свій власний фільм, велику роль грали описи природи – рослин, тварин. Без них головний напевно не зміг би уявити все настільки барвисто, якби не був натхненний на це природою.
Завдяки українським письменникам ми можемо постійно переконуватися в тому, що мати-природа в усі часи відігравала важливу роль в житті людини. Звичайно, з цієї причини її потрібно берегти. Людина – невід’ємна частина природи. Втративши її, вона втратить себе і своє життя.
"Ніколи великі перемоги не приходять легко. Усіх їх треба здобувати кров'ю, сльозами, потом і пройти через великі муки й труднощі", - сказав Василь Вірастюк на зустрічі в школі села Білки Іршавського району з нагоди представлення виданої львівським "Видавництвом Старого Лева" книги Олександра Гавроша "Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу".
Присвячена уродженцю Білок, найсильнішому чоловікові ХХ століття, засновникові закарпатської школи силових мистецтв Іванові Фірцаку, книга стала першою в серії "Українська сила", що її Василь Вірастюк (який у жовтні вдруге підтвердив свій титул найсильнішої людини планети) узяв під свій патронат спільно з мережею АЗС "ОККО".
Іван Фірцак у 20 років покинув рідні Білки й у пошуках заробітків вирушив до Праги. Тоді він ще не знав, що йому судилося стати "найбільшим силачем століття" (як писала про нього американська преса), чемпіоном Чехословаччини зі штанги та боротьби, чемпіоном Європи з культуризму. Не знав, що йому аплодуватимуть у 64 країнах світу, що сама англійська королева вручатиме йому пояс, манжети та шолом, оздоблені золотом та діамантами, що люди назвуть його Іваном Силою.
У Празі спочатку знайшов роботу вантажника, і тільки згодом став артистом цирку, якому віддав 18 років життя. Історія береже випадок, як, на прохання королеви Британії, Іван Фірцак у ринзі помірявся силою із чемпіоном-суперважковаговиком Джоном Джексоном, для якого цей бій закінчився дуже сумно: точним ударом - аж тріснула рукавиця - Фірцак проламав боксерові грудну клітку. Не переживши поразки, Джон Джексон викинувся з вікна багатоповерхівки. Приятелі покійного чемпіона вирішили помститися - камінням розтовкли українцеві голову. Однак Фірцак вижив. Частину враженої кістки на його голові лікарі замінили на золоту пластину. Пластину з часом треба було міняти. Однак Іван Фірцак одного дня вирішив повернутися на батьківщину, тож утратив можливість коли-небудь це зробити, адже за часів СРСР про операцію за кордоном не було й мови. Відтак у 71 рік через нагальну необхідність такої операції Івана Фірцака не стало.
На сільському цвинтарі Білків - скромний пам'ятник, під яким силач спочиває поруч із дружиною - чешкою, повітряною гімнасткою Руженою Зікл (з якою нажив вісім дітей і яка пережила чоловіка на п'ять років) і братом Петром. Багатьом не дає спокою питання: чому цей чоловік, який мав великий талант, можливості, гроші й міг обирати, де йому оселитися, все ж наприкінці 1930-х повернувся на свою малу батьківщину, тим самим прирікши себе не лише на напівзабуття (його виступи відтоді обмежувалися сільськими клубами та площами), злиденне існування, а й на смерть. Відповіді немає. Можливо, Іван Сила і в страшному сні не міг передбачити, яка доля приготовлена його народу. А можливо, словами Лесі Українки: "Для нас у ріднім краю навіть дим солодкий і коханий"...
"Донедавна багато хто з нас, - говорив на презентації книжки представник АЗС "ОККО" Олесь Пограничний, - соромився своєї малої і великої батьківщини. Але правда в тому, що навіть кожна мала батьківщина має чим пишатися, не кажучи вже про велику". "Українці - нація сильних, - акцентувала головний редактор "Видавництва Старого Лева" Мар'яна Савка. - І сильними ми стаємо тоді, коли гуртуємся навколо доброї справи".
Добра справа у цьому випадку - це активізація уваги до пам'яті про людину, яка ще чекає на належне пошанування. Це дитяча книжечка, яку надумав на основі документальної книги "Кротон" молодий закарпатський літератор і починаючи з якої "Видавництво Старого Лева" започаткувало нову серію "Українська сила" (про людей не лише фізичної сили, а й сили духу). Це пам'ятник Іванові Фірцаку, про який дієво мріє його молодий шанувальник, місцевий скульптор Микола Глеба, старанно витесуючи із каменя улюбленого
героя. До речі, на прохання художника Василь Вірастюк дозволив сфотографувати власний оголений торс, аби обриси фігури Івана Сили стали реальнішими. Це, зрештою, пам'ять...
"Я діда пам'ятаю дуже добре, - ділився з "Газетою" онук легендарного силача, нині львів'янин Іван Фірцак (до речі, екс-чемпіон України з боксу, син якого - Олександр - віце-чемпіон України з боксу 1996 року). - Бувало, розважав нас тим, що на витягнутих руках тримав 30-літрові чавунні бідони з молоком, гнув рейки, зубами витягував забиті в дошки цвяхи. Нас, дітлахів, любив, балував цукерками". "Про нього ніхто злого слова в селі не сказав, - згадувала Ганна Панюта (яка нині мешкає в колишньому будинку Фірцака), коли
кореспондентка "Газети" разом із двома тележурналістами на до історичної хати. - Добрий чоловік був, не цурався ні людей, ані Бога. І веселий - готовий щось утнути, насмішити". "Еге ж, - приєднується до розмови колишній сусід силача Олександр Білинець. - Добрий сусід був. Находився світами, а не зазнався. Хазяїном був. Любив дітей. Часто збирав їх докупи та починав молитов навчати. Не всі хотіли слухатися, то ставав суворим, але суворість швидко минала".
