СОСТАВИТЬ ПЛАН ТЕКСТА У статті «Перший симфоніст української прози» Олесь Гончар зазначив: «З
появою романів і повістей Панаса Мирного в українську прозу ринула повінь
народного життя з усім розмаїттям людських характерів, із істинністю
народного мислення, із незвичайно багатим емоційним світом простих
людей. Погляд письменника найчастіше спокійний і мудрий, однак ніде він
не приховує, на чиєму боці його глибинні симпатії. Найближчі йому люди
прості, нехитрі, люди, що не втратили почуття честі і совісті». Тож давайте
розглянемо, у чому полягають секрети його майстерності, визначимо
значення творчості Панаса Мирного для розвитку української літератури.
Панас Мирний — це унікальна, різносторонньо обдарована
особистість, він писав і малі прозові твори, і психологічний роман, є в нього і
драматургічні твори, і поезії, а також переклади. За сімдесят один рік життя
він розглянув багато життєвих тем і проблем, за що і вдячні справжньому
митцю слова читачі.
Еволюція жанру у творчості Панаса Мирного розпочалась у містах
Полтавщини, де він займався фольклористичною діяльністю. Починав
майбутній відомий письменник із найпростіших жанрів - віршів "Україні" та
оповідання "Лихий попутав". Поетична спадщина Панаса Мирного налічує
близько трьохсот віршів. Творча особистість письменника не буде окреслена
повністю без його перекладацької діяльності. Це переклад творів Пушкіна,
Лєрмонтова, Островського, Шекспіра, оригінальний переспів "Слова о полку
Ігоревім" - "Дума про військо Ігореве".

Творчий доробок Панаса Мирного дуже великий, але в історію
української літератури він увійшов як автор психологічної прози. Прозаїк
створив величезний роман " Хіба ревуть воли, як ясла повні? ", який шість
разів перевидавав, доповнюючи все новою інформацією та сюжетом.
У ньому автор не виявляє позитивного чи негативного ставлення до героїв,
він дає їм характеристики для повного бачення стану душі, ніби сам
намагається виправдати їх, адже кожен із них за щось боровся, чогось
прагнув і вважав, що це правильно. Панас Мирний писав майже в усіх
прозових жанрах, актуальних на той час: оповідання, повісті, драматичні
твори. Сам автор не раз писав, що його п'єси "У черницях", "Перемудрив",
"Згуба", "Лимерівна" не призначені для постановки на сцені, бо насичені
психологізмом і підтекстами, а це важко передати звичайними діалогами.
Але найцікавішим є те, що Панас Мирний зумів розкрити характери героїв
завдяки їхнім думкам. Зображення почуттів у нього відбувається через
авторські само Наприклад, у творі "Лихий попутав", коли
колишній селянин Василь, якого вже зіпсувало місто, робить покриткою
селянську дівчину Варку. Лише з її думок читач відчуває проблему її
занепаду: негативний вплив міста на селянина.
У своїх творах Панас Мирний обирає такий стиль, щоб читач сам
вчився аналізувати і мислити.
Ще однією характерною рисою творчої манери письма Панаса
Мирного є сни. Сон - це своєрідний місточок до предметного зображення
внутрішнього світу героїв. Наприклад, сни Чіпки - головного героя роману
"Хіба ревуть воли, як ясла повні?", які починають вести внутрішній
психологічний конфлікт із самим собою, є відображенням іншого "я". Герой
відчуває роздвоєння свого характеру і тому страждає від жахливого болю,
який супроводжується сумнівами й покараннями.
Отже, основою художнього зображення всіх творів Панаса Мирного є
епічність. Це не тільки зовнішня форма прояву авторської свідомості, а й
еволюція мислення письменника, який став найкращим представником прози
другої половини XIX століття.
3. Переглянути відеоматеріал, який за на гостини до Панаса
Мирного! За кількістю особистих, меморіальних речей господаря
садиба Панаса Мирного — одна з найбагатших в Україні. Якщо з
творчістю Панаса Мирного ми більш-менш знайомі, то якою людиною
був він не знає майже ніхто. Сам Панас Рудченко(справжнє прізвище
письменника) не любив розповідати про себе й нікому не дозволяв
публікувати бодай якісь дані зі своєї біографії. Із нашої екскурсії ви
дізнаєтеся про чин Панаса Рудченка - дійсного стацького радника,

Українські народні родинно-побутові пісні дуже різноманітні за тематикою, настроєм, художніми засобами виразності. У них правдиво відображено все життя українського народу, багатство його духовного світу, найзаповітніші мрії і прагнення. Великий знавець українського фольклору, письменник Михайло Стельмах зазначав: "Нема такої значної події в житті народу, немає такого людського почуття, яке б не обізвалося чи рокотом грому, чи ніжною струною в українській ліриці, яку по праву можна назвати нашим національним скарбом і перлиною світової народної творчості".
Серед найпоширеніших родинно-побутових пісень — пісні про кохання, пісні про родинне життя, колискові та жартівливі пісні. У піснях про кохання передаються всі перипетії стосунків двох: і перше несміливе почуття, яке боїться виказати себе навіть поглядом, і відкрите утвердження щастя закоханих, і сумніви та образи, і біль розлуки, і невтішне горе зраджених, і мрії про майбутнє одруження. Виспівуючи свою любов, дівчина добирає зворушливі у своїй простоті й правдивості слова. Для неї від миленького кращого немає, бо гарне у нього все: і "любая розмова", і "що сам молод, під ним кінь ворон, ще й в сопілку грає!", навіть його сліди їй дорогі: "Та вирву я, вирву кленовий листочок, прикрию, пристелю милого слідочок..." В уяві юнака також постають найпоетичніші образи, коли він думає про свою милу — червона калина, чорноброва, пишна, "серденько, рибонька, дорогий кришталю".
Одним із найпоширеніших мотивів у піснях про кохання є мотив розлуки. І це не випадково: період розквіту народного пісенного мистецтва XV—XVII ст. був часом лицарської звитяги, далеких походів, запеклих боїв. Молоді люди бачилися одне з одним короткий час, а потім минали довгі роки очікування, і від того, як відзначав М. Гоголь, "кохання їх стає надзвичайно поетичним".
Пісні про родинне життя говорять про радість і смуток, щастя материнства й горе сирітства, сімейну злагоду й незгоду. Чимало пісень складено жінками, нещасливими в сім'ї, адже часто дівчину віддавали заміж за нелюба, котрий був, однак, багатим женихом. Потім, у чужій сім'ї, вона ставала наймичкою, над якою збиткувалася свекруха, бо "невістка — чужа кістка", яку бив чоловік-п'яниця.
Мати й дитя — це найпрекрасніші образи із загальнолюдської скарбниці духовності. Чуттєвий зв'язок, що з дня народження існує між матір'ю та дитиною, дуже точно відбивався у зворушливо щирих і безпосередніх колискових піснях. Усю любов і ніжність, бажання бачити своє дитя щасливим, розумним, здоровим, гарним мати вкладає в невибагливі рядки і простеньку мелодію, що підпорядковується ритму гойдання колиски. Монотонний тихесенький наспів і пестливі лагідні слова мають заспокоїти, приспати дитину, тому м'якенькими лапками підступає до мальованої колисочки муркотливий котик, голуби приносять на крильцях сон-дрімоту. І реальні котик, голуби, ластівки, і фантастичні Сонко та Дрімота в колискових піснях діють немов люди, що цілком відповідає дитячому первісному сприйняттю. Ці пісні водночас є і першими уроками, що в доступній формі знайомлять дитину з оточуючим матеріальним світом і моральними цінностями, заохочуючи їх до працелюбності, порядку, доброти і справедливості.
Від добродушного гумору до в'їдливого глузування — таким є широкий діапазон настроїв і почувань у жартівливих піснях. Іронія відчувається у самохарактеристиках: "хоч я гарна, та ледащо", "чи я собі не хазяйка та не господиня — три дні хати не мела, сміття по коліна". У жартівливих піснях постійно звучить протиставлення щедрих і скупих, роботящих і ледарів, скромних і хвалькуватих, кмітливих і недотеп, причому виразна перевага надається першим. Сміху бояться навіть ті, хто нічого не боїться. Так створюється колективна думка про народну мораль, етику й естетику.
Хоч би про що йшлося у ліричній пісні, вона зворушує щирістю й безпосередністю. Її творцям властиве конкретно образне мислення, вони говорять про те, що їх хвилює, викликає радість чи смуток. У родинно-побутових піснях яскраво вимальовується вдача людини: задерикувата чи покірна, вперта чи поступлива, сварлива чи лагідна, а крізь призму почувань однієї людини відбивається характер цілого народу. І саме співзвучність родинно-побутової пісенності із загальнолюдськими цінностями забезпечила їй любов та незгасаючу популярність у народі.

Пані де Реналь — дружина мера міста Верьера, мати трьох синів. Життя її протікає спокійно і безтурботно. Вона не цікавиться справами чоловіка і справляє враження простушки. Але Жюльєн Сорель, опинившись в будинку Реналей в якості наставника-гувернера, відразу ж звертає увагу на пані де Реналь, яка відрізняється «наївною грацією, чистою і живою». Луїза не любить свого чоловіка. До Жюльєна вона ще не знала пристрасті. Але всепоглинаюче почуття до молодого гувернеру перетворює г-жу де Реналь в палку і самовіддану жінку. Сила цієї любові настільки велика, що вона здатна подолати егоїзм Жюльєна, облагородити його внутрішній світ. … Я вся — одна суцільна любов до тебе. Навіть, мабуть, слово «любов» — це ще занадто слабо. У мене до тебе таке відчуття, яке тільки хіба до бога можна живити: тут все — і благоговіння, і любов, і слухняність … Жюльєн усвідомлює, що це не просто скороминущий зв’язок із заміжньою жінкою, це щось більше. У ньому зароджується у відповідь високе почуття. Але честолюбні задуми Жюльєна спонукають його розлучитися з пані де Реналь. Лист, який Луїза посилає маркізу де Ла-Молю, містить шокуюче зізнання в любовному зв’язку з Жюльєном Сорелем. Лист напівбожевільного характеру, написаний в стані афекту, був всього-на-всього спробою пані де Реналь перешкодити шлюбу коханої людини з іншою жінкою. «Бідність і жадібність спонукали цю людини, здатну на неймовірне лицемірство, спокусити слабку і нещасну жінку і таким шляхом створити собі деякий стан і вибитися в люди … Він не визнає жодних законів релігії. Сказати по совісті, я змушена думати, що одним із в досягти успіху є для нього зваба жінки, яка користується в будинку найбільшим впливом.» Луїза нічого не може змінити у власній долі, але бажання щастя виявляється непоборним. Любовне безумство пробуджує в ній силу духу, про яку вона раніше не підозрювала. Після вироку Жюльену пані де Реналь домагається зустрічі із засудженим на страту коханим. Жюльєн повертається в своїх почуття до Луїзи Його в кінці життєвого шляху «потягнуло до незлобивості і простоті». Жюльєн немов сповідається пані де Реналь: «У ті колишні часи, коли ми бродили з тобою в вержійскіх лісах, я міг би бути такий щасливий, але бурхливе честолюбство захоплювало мою душу в якісь невідомі далі. Замість того щоб притиснути до серця цю чарівну ручку, яка була так близько від губ моїх, я дозволяв майбутньому забирати мене від тебе; я весь був поглинутий незліченними битвами, з яких мав вийти переможцем, щоб завоювати якесь нечуване становище … Ні, я, напевно, так би й помер, не дізнавшись, що таке щастя, якби ви не прийшли до мене сюди, в в’язницю ». Почуття горя і втрати настільки велике, що через три дні після страти Сореля пані де Реналь помирає, обіймаючи своїх дітей.