Характеристика образу Михайлика.
Михайлик – головний персонаж автобіографічної повісті «Гуси-лебеді летять». Таким чином автор згадує своє дитинство, коли йому було приблизно десять років.
Михайлик – нащадок колишніх кріпаків, адже «народились мої дід та баба ще кріпаками, побралися уже вільними». Родина була бідна, проте дружня, трудолюбива та людяна, коли «недобре слово з їхніх уст не торкнулося жодної людини». Хлопчик з дитинства зазнав нужди, але це не зчерствило його дитячу душу. Працьовита родина хлопчика завжди жила по-совісті, дід Дем'ян заслужив неабияку повагу від односельців. Спілкування з дядьком Себастьяном, Любою теж залишило добрий слід в душі хлопця. Попри усі материні причитання чи «духопелики», Михайлик відчував любов та піклування до себе з боку рідних. Дід залюбки зробив йому власними руками іграшку, недоспаними ночами мати просила кращу долю для сина, батько в холодну пору носив хлопчика на руках до школи, навіть корову-годувальницю бідній селянській родині довелося продати, аби хлопець міг продовжити своє навчання.
В автобіографічній повісті автор уникає свого портрету, але з окремих фрагментів (ноги несуть, кучерява голова, мама називає клаповухим, схожість з вітряком, воєнний тривожний час для родини з нестатками) можна зробити висновок, що Михайлик – це спритний та завзятий хлопчик худорлявої статури.
Михайлик добрий, працьовитий, милосердний, щедрий, кмітливий, наполегливий, здібний, товариський. Допитливість Михайлика часто проявлялась у розмовах з дідусем Дем'яном, дядьком Себастіяном. Багата творча уява зміцнювала єдність природи та душевного дитячого світу. Звичайно, як і всі діти, любив побешкетувати, бо розбив ночовки на ковзанці, без дозволу заради книжки взяв з дому гарбузове насіння, хитро намагається уникнути материних докорів.
Його гарні риси характеру відбилися у багатьох роздумах та вчинках. «Охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вреднючу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащом», - так згадує про себе автор. Здібний хлопець у дев'ять років самотужки навчився читати. На жаль, без учительської поради, «немало проковтнув добра і мотлоху», коли казки навчили фантазувати, пробудили творчу уяву, натомість інші породжували дитячі страхи. Мова персонажа колоритна та дотепна, багата на влучні вислови, приказки, гумор. Він не лицемірить, не підлещується перед поповичем чи Юхримом Бабенком. Товариський хлопець швидко заприятелював з дівчинкою Любою, яка зі співчуттям поставилась до нього після смерті дорогих дідуся та бабусі. Адже теж був добрим, небайдужим та милосердним. Не в гарбузового насіння для голодних жебраків з Херсонщини, щедро ділився горохом зі зголоднілими однокласниками під час вистави. Коли мати забрала каганець, проявив кмітливість, щоб уночі продовжити улюблене заняття – читання книжки. За жагу до навчання, старанність та наполегливість Михайлик отримав похвалу перед батьками від учительки. «Міг похвалитися, що мама одразу має школяра не першої, а другої групи».
Образ Михайлика переконує, що за будь-яких обставин треба залишатися людиною, не загубити милосердя та доброту, вірити у краще майбутнє і наполегливо йти до нього.
Объяснение:
Історичний шлях народу, як правило, починається з фантастичних переказів героїчних міфів, красивих легенд. У цих творах завжди є приховане зерно історичної дійсності, і це зерно завжди оздоблене фантазією оповідачів.
Уже в першому тисячолітті до нашої ери давні греки слухали віршовані оповідки про Троянську війну та про пригоди велемудрого Одіссея. Учені довгий час уважали події, про які розповідають епічні поеми "Іліада" та "Одіссея", більш міфічними, ніж історичними. Авторство цих поем приписували давньому народному співцю Гомеру. Але в сімдесятих роках XIX століття археолог Шліман розкопав на узбережжі Егейського моря ту саму Трою, про облогу якої розповідається в "Іліаді".
Якщо вірити Гомерові, війна між ахейцями та троянцями спричинилася внаслідок викрадення троянським царевичем Парісом славетної красуні Єлени, дружини спартанського царя Менелая. Ця подія сталася не без до верховного олімпійського бога Зевса, котрий пхукав привід утягти людей до винищувальної війни. У своєму творі Гомер не тільки розповідає про подальший розвиток подій, а й описує приклади незрівнянної мужності та відваги, що їх проявили кращі герої Еллади.
Описуючи бойові сутички, автор неодноразово підкреслює самовідданість улюбленців народу Ахілла та Гектора. Саме ці воїни є уособленням ідеалу людини, чоловіка, героя. Наче страшний буревій, лютував Гектор, закликаючи троянців мерщій здолати рів. Герою було подано віщий знак — він побачив подряпану до крові змію, яка вкусила в груди орла. Але Гектор, не шкодуючи власного життя, разом зі своїми воїнами трощив вежі, розбивав бійниці, видирав із землі міцні палі, що на них тримався весь кріпосний вал. І саме Гектор першим прорвався крізь ахейський вал, здобувши найвищої слави.Підкреслюючи міць Гектора, Гомер зауважує, що той був схожий на самого бога війни й завжди знаходився попереду. Тіло героя захищав щит, обтягнутий грубезною шкірою та оббитий міддю. Над чолом Гектора виблискував шолом із довгою чорною гривою, що грізно майорів у повітрі. Мужність героя — результат розумної волі. Йому, звичайно, знайоме почуття страху, але Гектор навчився його долати, бо війна — це його обов'язок перед батьками, сином та всіма співвітчизниками. Дружина героя Андромаха благає героя не піддавати життя небезпеці й залишитися у фортеці, але він відмовляється. Серце не дозволяє Гекторові кинути своїх воїнів, свій народ у таку хвилину. Гомер майстерно змальовує надзвичайної краси людські стосунки між героєм Трої та Андромахою. Ніжна дружина просить чоловіка бути обережним, берегти своє життя, на що Гектор ніжно пропонує Андромасі не ранити серця непомірною скорботою. '
Один із найефективніших епізодів "Іліади" — це бій між героями ахейців та троянців: Ахіллом та Гектором. Вихопивши з піхов важкий меч, Гектор кинувся на Ахілла, як дужий гірський орел крізь темні хмари падає на ягня або зайця. Ахілл чекав на нього, страшний і могутній у своїй військовій досконалості: величезний щит боронив йому груди, а на шоломі сяяла пишна золота грива, яку кував бог усіх ковалів Гефест. Під час важкого двобою Гектора було смертельно поранено. Відчуваючи близьку смерть, герой турбується про батьків, про маленького сина й молоду дружину.
Обом учасникам надлюдського двобою властиві пристрасне бажання перемогти й прославитися, а також висока військова доблесть. До того ж Гомер у своєму творі показує, який шляхетний характер має Ахілл. Цей герой — щирий і чесний, вірний товариш. У душі Ахілла відбувається боротьба між жагою помсти й благородством, між любов'ю до вітчизни й сплюндрованою людською гідністю. Саме непереможний Ахілл втілює в собі ідеал воїна тих часів, а образи Гектора й Ахілла взагалі уособлюють морально-етичні ідеали народу.
Поеми Гомера, цього кумира сотень поколінь, сліпого безпритульного мандрівника за життя, постають як гімн людському розуму, чесній праці, доблесті й мужності.
