Аналіз поезії"чого являєшся мені"​

Українська пі вона є однією із святинь нашого народу, його найціннішим духовним скарбом, гордістю і красою, геніальною поетичною біографією. з давніх-давен уславилася україна піснями, які дбайливо, як найдорожча реліквія, передавалися від покоління до покоління. михайло стельмах писав, що пісня є українця від колиски до могили, бо не було значної події в житті народу, нема такого людського почуття, яке б не озвалося в українській пісні чи ніжністю струни, чи рокотанням грому. український народ створив так багато пісень, що, якби кожного дня вивчати одну нову пісню, на вивчення усіх не вистачило б людського життя. ми знаємо так докладно античну історію, історію римської держави, бо її оспівали славетні поети — гомер, овідій, вергілій. наша ж історія, як сказала ліна костенко у романі "маруся чурай", написана "плугом, шаблею, мечем, піснями". так, і піснями. а нашими гомерами були народні співці — кобзарі. до нас дійшли імена найталановитіших із них. це остап вересай, федір кушнерик, євген  у давніх народних піснях відбилась відвага, волелюбність захисників народу, любов до рідної землі. народна пам'ять зберегла імена деяких авторів давніх народних пісень. найталановитіші з них — полтавчанка маруся чурай, козак семен климовський. плине час. народжуються і вмирають люди, гине у вогні часу матеріальна культура. але вічними і незнищенними залишаються духовні цінності, серед яких — пісня. сучасні українці не втратили любові до народної пісні, вона живе в кожному домі. у моїй сім'ї люблять і поважають народну пісню. я чула їх змалку від бабусі, мами. пісня згуртовує людей, очищає їхні душі, робить життя більш осмисленим, радіснішим і красивим. наша пісня буде жити вічно. тарас шевченко пророчо сказав про це так:  наша дума, наша пісня не вмре, не загине. от де, люди, наша слава, слава україни. 

Київ... Русь... Україна... Ці слова з глибокою шанобою і гордістю промовляє кожний свідомий українець, бо виражають вони духовну близкість до землі своїх батьків, родоводу українського, його славної і водночас трагічної історії. Ось уже понад XV століть височіє на дні­провських схилах золотоверхий Київ, якому випала історична місія ста­ти «матір’ю міст руських», «відіграти важливу роль у формуванні однієї з найбільших держав середньовічної Європи — Київської Русі.

Софія Київська і Золоті ворота княжого міста, Видубецький монас­тир і Києво-Печерська лавра із залишками Успенського собору, старо­винний Поділ і сивочолий Дніпро — все це духовні символи національ­ної історії та культури, без яких не мислиться українська земля і шлях її народу в майбутнє.

Оглядаючи з висот київських пагорбів далекі простори поза Дніпром, дослуховуючись голосу віків, мимоволі замислюєшся: звідки ми пішли і чиї ми діти? Хто жив на наших землях кілька тисячоліть тому, і якою мовою спілкувалися наші предки? Хто були оті будівничі міст, храмів,

Пам’яток зодчества, що впродовж багатьох століть чарують нащадків своєю довершеністю й красою?.. Таких ще вповні не з’ясованих питань постає чимало, та відповідь на окремі з них ми можемо дати, адже нещо­давно ознайомилися з творами, автори яких намагалися збагнути долю нашого багатостраждального народу, зриміше і відчутніше уявити кар­тини минувщини. Зі сторінок оповідань і віршів дихає старовина, по­стає життя наших предків, миготять у стрімкому бігу коні, схрещуються списи, дзвенять шаблі... Без минулого немає майбутнього. У захоплю­ючу мандрівку по шляхах історії вирушимо ми на сьогоднішньому уроці, спробуємо перевірити ваше розуміння прочитаних творів усної народної творчості, історичної поеми О. Олеся.