с олимпиадой
До ть з олімпіадою

:Як умру, то поховайтеМене на могилі,Серед степу широкого,На Вкраїні милій…Відвідавши знедолену свою Вітчизну, проїхавши сотні сіл Полтавщини і Київщини, поет відчув відгомін спалахів селянських повстань по Україні… Він побачив, як пани влаштували собі рай, а селянам — пекло. Він побачив усе, вислухав усіх і зробив висновок:…вставайте, кайдани порвіте.Це був заклик до українського народу звільнитися від кайданів самодержавства, боротися за вільне життя, відстоювати інтереси простого люду.Поет вірив у світле майбутнє України, вірив, що змінити соціальний устрій гноблених можна. «Заповіт» — це програма його життя, за виконання якої він мужньо боровся. Він хоче, щоб хоч після смерті здійснилась його мрія.Поезія перекладена більш як п’ятдесятьма мовами світу, на слова написано понад півсотні музичних творів. А мелодія «Заповіту», яку знає кожен в Україні, належить полтавському вчителеві Гордію Павловичу Гладкому.«Заповіт» Т. Шевченка залишив у духовному житті нашого народу помітний слід.І мене в сім’ї великій,В сім’ї вольній, новійНе забудьте пом’янутиНезлим тихим словом.

Мир та злагода. Щось повільне, тепле, м'яке, затишне. Щира усмішка, дзвінкий сміх. Впевненість у чомусь, у наступному дні, наприклад. Що буде все добре, буде, де жити, що їсти, у що одягатись. Буде освіта, чесна робота, щасливе життя.

А як щодо асоціацій на поняття "війна" та "злидні"? Жорстоке, холодне, стрімке, бурхливе. Питання про завтрашній день, взагалі про життя, невпевненість у всьому. Турботи, незгоди, муки, плач, ридання...

Війна і мир. Світло та темрява. Після довгого часу, проведеного у світлі, у несподіваній темряві ми не побачимо нічого, крім густого мороку. Після років миру чи можна повірити у реальність жаху? Страшних подій, які відбулись і які ще стануться. Мільйони життів скалічено, зруйновано так, що не відбудувати і не повернути.

У оповіданні "Климко" Григора Тютюнника відтворена гра долі хлопчака. Доля на те і доля, щоб правити своє: вона викидає жорстокий виверт, страшний і неочікуваний, під назвою війна. Маленька людина потрапляє у вир подій — смерті та мук. Він захоплює її, захлестує невеликий, але затишний човен існування. Ще раніше Климко втратив батьків, але не був самотнім: дядько, шкільні друзі, сусіди — усі опікувались ним. І він допомагав дядькові, був надійним товаришем, більше слухав, аніж говорив, але до нього тягнулись інші діти. Мріяв носити такого ж картуза з молоточками і вриватися у ніч на потязі, як дядько. Нетерпляче чекав, коли той повернеться увечері з гостинцем. Нехай не таке багате, але все ж міцне щастя, — та сильна хвиля збила його, зім'яла, здавила жужмом.

Це не було стрімко. Здавалось, сам час зупинився і тиша дзвенить у вухах.

Климко, який завжди жив тільки на станції, спершу бачить зміни тільки у тому, що оточує його. Дзвінка, незносима тиша, похмурі, стурбовані обличчя. Вагони потягів навантажені важкою бойовою технікою. Незвично і страшно. І ще настрій природи. Здається, він змінився. Матінка, вона тихо плаче осінніми дощами, схлипує холодним пронизливим вітром.

Темні, сліпі події чергуються із спалахами випадків — аварій, боїв, знищень. Як чорний кадр серед сіро-жовтої засвіченої фотоплівки — аварія паровозу, на якому їхав дядько.

Смерть єдиної рідної людини, знищення окупантами житла — одного цього вже вистачить для того, щоб людина, позбавлена підтримки, любові, місця, зламалась. А дитина? Чи може вона витримати всі ці випробування?