Сіроманець — головний герой однойменної повісті М. Вінграновського. Це найстаріший вовк у світі. Він давно втратив свою зграю і свою родину — дружину й дітей. Їх убили люди. Залишився Сіроманець зовсім самотнім на цьому світі,нікому про нього подбати. Та ще він і зовсім осліп, тому добувати поживу хижакові нелегко.
Сіроманець не злий за вдачею, але в нього є особистий ворог серед людей — Василь Чепіжний. Це він винищив вовків за те, що вони з’їли його козу. Для мисливця метою життя стало звести зі світу вовка, тому Сіроманець ховається від людини, яка ставить на нього капкани і риє вовчі ями, в одну з яких якось він все-таки потрапив. Та це не обізлило вовка проти всіх людей. Адже він прекрасно розуміється на характерах і вдачі людей, відчуває, хто йому друг, а хто ворог. Незважаючи на те що він хижак, ніколи не заподіє зла тим, хто робив йому добро. Так, коли їх із Андрійком у степу застала заметіль, Сіроманець ніс хлопчика на своїй спині, зігрівав своїм теплом, доки їх не знайшли. Вовк урятував хлопчикові життя.
Сіроманець — досвідчений і мудрий. Він довгий час був ватажком зграї, виховав багатьох вправних, сильних і сміливих вовків. До його порад завжди прислухалися молоді вовки, на його думку зважали, «він снився молодим вовчицям». А ще його проклинали конюхи та пастухи, коли він завдавав шкоди череді чи отарі.
Художні особливості «Уривок з поеми»:
епітети: «залізна голова», «п’яний сміх», «запорозька кров»;
метафори: «народ мій жбурне»; «рокоче запорозька кров»;
порівняння: «херсонські прерії— мов Січ»;
алюзії: «Вони взяли свячений ніж, / Залізняка майбутні діти», «Вставайте! Кайдани порвіте!»;
інверсія народ мій.
Примітки: «Уривок з поеми» слугує яскравим прикладом «козацької лірики». Перед читачем з’являються імена Б. Хмельницького, І. Мазепи, М. Залізняка, І. Гонти, а також образи січовика, отамана, Січі. Використавши козацьку тематику, Є. Маланюк провів паралелі із XX ст., апелюючи до народної пам’яті, що закарбувала на своїх сторінках славні звитяги та перемоги українських козаків. Поет намагався пробудити в читача психологію переможця, згадуючи колишню доблесть прадідів, що «уміли кинуть п’яний сміх / В скривавлене обличчя — муці», у жилах котрих «рокоче запорозька кров». Навіть тоді, коли «держава рухнула», у козаків не опустились руки: «Вони взяли свячений ніж, / Залізняка майбутні діти!»
