Відповідь:
Пояснення:Найкращою подругою в житті Андрія Малишка була пісня. Змалечку полюбив її, почувши від своєї матері, і не розлучався з нею всі свої напружені літа.
Слова А. Малишка приваблювали Л. Ревуцького, М. Дремлюгу, О. Білаша, В. Кірейка. А композитори Платон і Георгій Майбороди стали його побратимами. Вони гаряче полюбили поета за його неповторний поетичний талант, за народнопісенну основу його поезії. Понад сто віршів поета були покладені композиторами на музику.
Любов до пісні в А. Малишка від його матері Ївги Остапівни. Від неї перейняв ці скарби народу, переклав у рядки своїх поезій і поніс у світ.
А я, мов хлопчик, сню і мрію.
Усе шукаю день при дні
Ту пісню-матір, і надію,
І рідну посестру мені.
У середовищі письменників ніхто не знав стільки пісень, як Малишко, і ніхто не міг співати їх так гарно, як він. А символічний образ матері пронизував усю Малишкову поезію:
Де б не був я, у якім краю,
Я тебе, як мати, пізнаю
Дня твого краплина — то мої літа,
Моя Вітчизно, рідна, золота.
Широко відомий «Рушничок» поет написав разом з П. Майбородою для кінофільму «Літа молодії». Створювалися одночасно і мелодія, і слова. В уяві поета з’являлась рідна мати, її портрет:
І твоя незрадлива ласкава материнська усмішка,
І засмучені очі хороші блакитні твої.
Вона вірить у щасливу долю свого сина, тому дарує вишитий нею рушник, що символізує життєву дорогу людини і материнське благословення. Ця пісня облетіла весь СРСР, Індію, США. Вона краяла серця українцям, які живуть далеко від своєї Батьківщини, нагадувала, чиї вони діти. Кожен, хто співав цю пісню, згадував свою рідну матір. Слова і мелодія пісні проникають у саме серце.
Як же творив свої пісні-вірші Малишко? Інколи, слухаючи імпровізовану мелодію композитора на роялі, починав добирати слова. Так виникла пісня «Ми підем, де трави похилі», що вперше прозвучала в фільмі «Долина синіх скель». Прославив Малишко і працю скромної сільської вчительки:
Вчителько моя, зоре світова,
Звідки виглядати,
Де тебе знайти?
На столі лежать зошитки малі,
Дітвора щебече золота.
І летять, летять в небі журавлі,
Дзвоник ніби кличе молоді літа.
Кілька пісень присвятив поет чудовій нашій столиці — Києву. Піснею «Білі каштани» він прославив знамениті київські каштани:
Білі каштани —
Щастя моє.
Київські ночі,
Зустріч в саду —
В серці куди не піду.
З великою любов’ю і ліризмом оспівав Малишко наш чудовий Київ у пору цвітіння каштанів і прекрасних весняних, солов’їних ночей у «Київському вальсі»:
Ночі солов’їні, ночі весняні,
Далі подніпровські наснились мені.
Знову цвітуть каштани,
Хвиля дніпровська б’є.
Молодість мила, ти щастя моє.
А вірш «Чому, сказати, й сам не знаю» живе в народі як пісня під назвою «Стежина». Всього шістнадцять рядків, але яку широку гаму почуттів розкривають. Можна уявити тяжко хворого поета, бо вірш, написаний за вісім днів до його смерті, роздуми над власним життям. Кожна людина повинна вибрати собі стежину й пройти нею гідно:
На вечоровім виднокрузі,
Де обрій землю обніма,
Нема кінця їй в темній лузі,
Та й повороту теж: нема.
Кожне речення, кожна строфа спонукають до роздумів і людину похилого віку, і юнака чи дівчину. Ця стежина в люди — одна. її треба прожити так, щоб, озирнувшись потім, не соромно було за пройдений шлях. Молодь вона примушує замислитися над своїм власним життям:
Чому сказати, й сам не знаю,
Живе у серці стільки літ
Ота стежина в нашім краю
Одним одна біля воріт.
У кожної людини є своя стежина, яка проходить через її серце і кує її долю. Задушевна мелодія (музика П, Майбороди) допомагає ще глибше розкрити ідейну суть вірша. До глибоких роздумів спонукає нас цей дуже просто і майстерно скомпонований вірш. Людське життя, як ота стежина, безперервне. Життєва дорога не повертається назад, але й не зникає безслідно.
Спів Андрія Малишка колись брав за серце його друзів: поетів, композиторів. Його вірші-пісні тривожать душу багатьох людей, тому його пісенна творчість буде жити доти, поки живе Україна й український народ
надзвичайно актуальним, адже перегукується із сучасністю.
Про це сказав режисер фільму “Захар Беркут” Ахтем Сеітаблаєв в розмові з журналістами на гала-прем’єрі в кінотеатрі “Київська Русь”.
“Там, де я жив разом з батьками, у Середній Азії, ми не проходили цей твір Івана Франка. І тому я прочитав його, передивився кілька разів надзвичайний фільм Леоніда Осики. І я точно знаю, що саме я звідти взяв. Чудовий склад акторів, надзвичайна атмосфера, метафоричний фільм з чітким громадянським меседжем. І тому, прочитавши, побачивши цю стрічку, я знав, про що я сьогодні хочу розповісти”, - підкреслив Сеітаблаєв.
Він зазначив, що література Франка, і зокрема “Захар Беркут”, є прикладом світової літератури. І як будь-який приклад світової літератури він не тільки вічний, а й завжди актуальний.
“Це боротьба за власну домівку, за власну батьківщину, за власне кохання, за те, що ти здатен відстоювати, за що ти здатен загинути... Це прагнення відстоювати власний б життя. І саме ідеологічний конфлікт для мене є головним — конфлікт між Тугаром Вовком і Захаром Беркутом. Саме через нього я зацікавився цим проєктом... Та ідеологічна конструкція, яку прагнув втілити в життя Тугар Вовк, увійшла в конфлікт зі світобаченням Захара Беркута. Власне, з цього починається конфлікт, а потім уже приходить третя сила, якій байдужі наші внутрішні проблеми, і жах настає для всіх. Чи не в такі часи ми зараз живемо? Чи не змушені українці відстоювати своє право на свій власний б життя, на власну гідність?” - пролунало від режисера риторичне запитання.
Читайте також: У Києві відбулася гала-прем'єра фільму “Захар Беркут”
Сеітаблаєв додав, що знайшов у книжці те, що перегукується з його власними відчуттями: “Я відкрив для себе багато емоцій, які закладені всередині цього твору. Я - кримський татарин, я п’ять років не був вдома, на батьківщині. І за п’ять років я бачив свою маму і свого батька тільки тричі”, - розповів Ахтем.
Режисер зазначив, що всі іноземні актори прочитали цю повість і ставили дуже багато запитань.
“Зокрема Роберт Патрік (Захар Беркут) і Томмі Фленаган (Тугар Вовк) дуже цікавились тим, звідки бере початок ця легенда і що зараз відбувається в Україні. Вони ж чули, що в Україні йде війна, що Україна захищається від зовнішнього агресора — від Росії. І вони були, в першу чергу, здивовані тим, що під час війни в Україні опікуються культурою, і кіно зокрема. Вони були здивовані Карпатами, варениками з вишнею... І вони були дуже готові до співпраці, що відчувалось на майданчику. Вони справжні чоловіки, справжні актори. І моєю особистою гордістю є те, що наші українські артисти жодним чином не поступаються голлівудським акторам”, - наголосив Сеітаблаєв.
Объяснение:
