Каже вчитель на уроці патланеві Жорі:
— Наліпив ти нісенітниць у домашнім творі.
У свої сімнадцять років мислити не вмієш.
Задавав я написати, як, про що ти мрієш.
Ти ж надряпав з помилками лиш одну сторінку.
«Я мечтаю підшукати Інтересну жінку,
Щоб для мене підходящі мала внєшні дані
І робила в гастрономі чи у ресторані...»
Це такі нікчемні мрії в хлопця молодого?
Ти один лиш дописатись можеш до такого.
— Чом один? — скривився Жора. — Це в якому смислі?
Я писав, а батя збоку підказував мислі.
Объяснение:
підійде?
Відповідь: Що вам більше сподобається: їсти власний, цілий шматочок торту, чи доїдати за кимось? Здається, відповідь очевидна. Чому ж тоді ми постійно обираємо роль «доїдаючих»? Сучасний медіапростір заповнений «секретами успіху» від різних людей. Там тобі і мільйонери-бізнесмени, і актори, – на будь-який смак і колір. У просторі ж соціальному все популярнішими стають різноманітні тренінги, курси розвитку особистості та інші, на перший погляд, корисні і повчальні заходи. Проте варто зрозуміти, що, як кажуть, «неможливо навчитись робити стільці, не зробивши жодного». Надзвичайно важко навчитись робити будь-що, не допускаючи помилок, обираючи ідеальний алгоритм, вже побудований кимось.
Саме через це наше покоління першим зіткнулося зі стратегію «не виходить – відкинь». Нас оточує суцільний шар методів ів, порад, що діють лише до першого збою, а потім відкидаються як недієві та замінюються іншими із загальної купи. Так і проходить процес становлення особистості – у метаннях з одного курсу її розвитку на інший, з життя за правилами Фредді Мерк’юрі у стрімку ріку доль Джейсона Стетхема та Фаїни Раневської. Ми дорослішаємо, лише розвиваючи в собі комплекс «недо» – недороблені, недоформовані, недорозкриті. Ми жаліємося, що обрали не свій шлях, поступово перетворюючись на типового зомбованого споживача, який вже переступив межу невдоволеності і, забувши колишні ідеали та прагнення, ходить на роботу, яку б ніколи сам не обрав, дивиться по телевізору шоу, які ніколи б не вважав розважальними і гірко зітхає перед сном, думаючи про нездійснене та нездійсненне.
Наш шанс – це «пуста кімната» ідей. Нам не потрібні надкушені торти. Нам потрібне щось своє, суто особисте, за що ми можемо вхопитися, як за соломинку, яка витягне нас із цієї ями чужих доль. Відкладемо в бік фотоапарати, з якими нам не дано навчитися працювати, винесемо на смітник постери кумирів разом з їхніми порадами, забудемо чужі мрії. І тоді, в цій спустілій кімнаті, ми залишимось наодинці із собою, із власними правилами і прагненнями.
Пояснення:
