Объяснение:
Історія нашої рідної землі має багато славетних сторінок, адже Україна колись була уособленням волі. Ще у ХІХ столітті люди українці пам’ятали, що їх предками були козаки, люди, які не визнавали жодної влади, що намагалися нав’язати їм силою. Вони самі обирали собі отаманів і гетьманів, самі вирішували, хто був достойний цього звання. Слава про козацькі походи розійшлася далеко за межі країни.
Великий Кобзар українського народу Т. Шевченко не міг спокійно гати за тим, як його земляки гнулися у панському ярмі. Своєю поемою «Іван Підкова» він намагався збудити свідомість українців і звернути увагу на ті часи, коли
«В Україні запорожці вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю».
У своїй поемі Т. Шевченко не дуже дотримується історичної правди, бо відомостей про участь Івана Підкови у козацьких морських походах майже не збереглося. А сам Іван, хоча й був деякий час ватажком запорізьких козаків, але потім перебрався до Молдавії і очолив визвольну боротьбу молдавського народу проти місцевих феодалів і турецько-татарських загарбників. Але для Т. Шевченка більш важливим було відтворення в образі славетного отамана найкращих рис українського козацтва, а його реальне існування та ім’я були не такими важливими.
Козаки, які відправлялися у далекі походи по Чорному морю, безстрашно боролися і з морською стихією, і з турками. Завзяття і мужності їм додавало те, що поруч з ними був їхній отаман, обраний козацькою спільнотою. Цій людині вони повністю довіряли, довіряли навіть своє життя. Їм не важливо було, куди вибиратися, адже їх отаман Іван Підкова «веде, куди знає». Вони, не задумуючись, змінювали свій маршрут і погоджувалися, коли отаман, наприклад, вирішив відправитися у Цар-град, а не до Синопу. Іван Підкова користувався серед своїх побратимів непохитним авторитетом і для того, щоб віддати наказ, йому достатньо було підняти над головою шапку. Після цього усі човни зупинялися і козаки уважно вислухували свого «батька отамана».
Саме такі отамани потрібні нашому народові й сьогодні. Нам потрібні досвідчені, мудрі, спокійні лідери, які б вели нас до певної мети, а ми б довірливо йшли за ними і знали, що ватажки не помиляться і не зрадять. Але, на жаль, деякі українці забувають про ті славні давні часи, коли наші предки були господарями на своїй землі, тому, мабуть і не мають гідних керівників. Нагадуючи про це, Т. Шевченко прагнув збудити національну свідомість і спонукати людей знайти тих, хто зможе стати справжнім народним лідером
Проблема кохання та сімейного щастя у повісті І. Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я"
Хто з нас не мріє про щасливе кохання, міцну родину, тихе сімейне щастя? І це не тільки бажання, але необхідність для людини. Щастя — в коханні. Це питання хвилювало та хвилює багатьох письменників.
Проблему кохання і сімейного щастя у повісті "Кайдашева сім'я" І. Нечуй-Левицький змалював дуже яскраво. Варто лише порівняти закохані пари: Карпо — Мотря та Лаврін — Мелашка.
Хоча Карпо й Лаврін зросли в одній родині, але ще замолоду у братів були різні характери й смаки, зокрема й у розумінні кохання. Брати по-різному й мріють про одруження. "Я люблю, — сказав Карпо, — щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем". Саме з такою дочкою багача Довбиша він і одружується. Та й сам Карпо був грубуватим, черствим парубком. Карпо й Мотря кохають одне одного. Але щастя для них перш за все полягає у накопиченні багатства: мати власну хату, чимале поле, якнайбільше худоби. Обом їм властиве бажання розбагатіти за всяку ціну, причому якнайшвидше. Кохання їх позбавлено романтизму, поетичності, бо на перший план виступають матеріальні розрахунки. А щоденна гризня у домі Кайдашів ще більше заглушує у них родинні почуття. Карпо — гарний чоловік і добрий батько. Він обороняє свою жінку від прискіпливих батьків, любить своїх дітей. У характері його переплітається грубість і ніжність, душевна доброта й черствість. До пари йому і його дружина Мотря. Але своєю сварливістю, егоїзмом і зневагою до інших людей вона набагато перевершила навіть свого чоловіка.
