Тільки-тільки відлютувала громадянська війна. Через село хвилями прокочувалися червоні козаки, гетьманці, січові стрільці, петлюрівці, пройшло, відступаючи військо Пілсудського. У лісах іще блукають ті, кого голова комнезаму дядько Себастіян називає бандитами. З Херсонщини прибивається виснажена жінка з дитиною,— там голод. Про голод у південних селах говорять дядьки в своїх стихійних «політбесідах», згадуючи і про підступну «багряницю», Антанту, розруху. «Рощот панам» вони вже дали — поміщицькі маєтки, економії розгромлено, ще «коли настала революція». Незаможники тепер ведуть суперечки про землю, їм якраз нарізають ділянки з колишнього панського поля. Цікаво коментує розвиток подій церковний староста, який до нової влади ставиться недовірливо, причому деякі його критичні репліки влучають у ціль досить точно: «…колись усі були люди, а тепер стали — куркулі, середняки і злидні»; «…що було моїм, то було моїм, а тепер ніхто не добере, де моє, де твоє, а де наше».
Привет)
П'ятий розділ. Написано, що станція Дебальцеве
Скоро поїзд рушив.
Климко розтер груди й коліно. «Добре, що тітонька Марина дала штани, хоч були вони й великі, а то живого місця на ногах не зосталося б», — подумав він, підвівся і видерся на насип. Недалеко, кілометрів за три, він побачив станцію і впізнав її: то було Дебальцеве!
Тепер йому лишалося пройти кілометрів шістдесят. Климко повернув за акацієву посадку і побачив неподалік у степу старого з кошиком та жінок з мішками за плечима. Вони посувалися помалу і дуже горбилися. Климко пішов слідом за ними.
А мокрий степ гірко пах полином і тихо шумів од вітру. Низько над ним сунули хмари.
