Я багато читала про серію Марини Павленко «Русалонька із 7-В», а тепер нарешті читаю самі книжки. От цікаво, вам подобаються детективи і всілякі заплутані історії? Мені – так. Якщо ж ви любите їх так, як я, то ця серія – для вас.
«Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських» – перша книжка з серії. Головна героїня – дівчина Софія, яка, так само як і я, не любить алгебри. Їй, так само як і мені, підсовують братика (у мене сестра, але то дрібниці). Книжка ж не про те. Софія закохана в однокласника Вадима Кулаківського. У роду Кулаківських – прокляття. Після того, як Гордій Кулаківський привласнив собі купу чужої землі, його і його рід прокляли – мовляв, матимеш гроші, але не матимеш щастя.
За до фотографій, чарівної шафи, яка може переносити Софійку в часі, та коралів, які роблять дівчину невидимою у минулому, Софійка знімає з Вадима прокляття. Ще вона позбавляє себе нічних жахів, бо квартира знизу також була пов’язана з прокляттям Кулаківських. Ціла сім’я загинула під час грози – і в грозу чи при повні привиди змушені знову і знову переживати цю трагедію. Після того, як Софія у минулому врятувала родину Катрусі, двоюрідної прабабусі Вадима, кошмари в квартирі знизу припинилися.
Тепер Вадим вільний від прокляття. До нього з бабусею поприїжджали родичі, доля яких змінилася після того, як Софійка врятувала Катрусю, а Вадим їй вдячний, бо тато купив йому мотоцикл.
Коли я закінчила читати книжку, був вечір. Раптово почалася гроза. Ну як тут не злякатися? Саме за такої погоди у квартирі знизу з’являлася колись Катруся. Стало якось не по собі, та якось я заснула…
То що скажете? Цікаво? А це ж лише перша книжка. Друга – про привида, третя – про русалку, четверта – про лабіринт і пропажу картин. А про що п’ята – не скажу, бо щойно почала читати.
Нагадую: більше відгуків можна прочитати в моєму блозі.
У публікації збережено стиль авторки
ГУЦАЛО ЄВГЕН
(1937— 1995)
Народився в с Старому Животові на Вінниччині в родині вчителів. Закінчив Ніжинський педагогічний інститут імені М. В. Гоголя. Працював журналістом у різних редакціях, у видавництві "Радянський письменник".
Прозаїк, поет, кіносценарист. Автор кількох поетичних книжок, багатьох збірок оповідань, повістей, романів ("Люди серед людей", "Яблука з осіннього саду", "Скупана в любистку", "Мертва зона", "Родинне вогнище", "Шкільний хліб", "Позичений чоловік", "Парад планет" та ін.). Багато писав для дітей ("Пролетіли коні", "У лелечому селі", "Зелене листячко з вирію", "Саййора", "Дениско", "Жовтий гостинець" та ін.). Лауреат премії імені Ю. Яновського та Державної премії імені Т. Г. Шевченка. Його твори перекладені багатьма мовами світу і відомі далеко за межами України.
Моє враження від прочитання оповідання "Лось" Є. Гуцала
Велике щастя для людини — користуватися благами природи, насолоджуватися її красою.
Здавалося б, життя скрізь прекрасне. Але звідки ж тоді береться жорстокість, бездушність, підлість?
Охороняти ліси, гаї, сади — зелене багатство нашої країни заклинає нас відомий український письменник Євген Гуцало.
Багато творів він присвятив природі. Його оповідання "Лось" наштовхнуло мене на роздуми про добро і зло. У лося багато ворогів: ведмідь, рись, вовк, а іноді й людина. Такою людиною в оповіданні зображений дядько Шпичак. Авторський осуд зажерливості, жорстокості Шпичака відчутний у його портретній характеристиці: "кругленьке, як підпалок, обличчя", у поведінці. Діти рятували лося, а він, "присівши у виїмку", насміхався над ними; діти переживали, боялися пропустити мить, "коли лось ворухнеться", а "Шпичак обійшов навколо вбитого звіра й носком ткнув його між роги". Рятуючи лося, хлопчики керувалися благородними почуттями, бажанням до нещасній тварині, а Шпичак, глухий і байдужий до всього прекрасного, прагнув тільки наживи. На мій погляд, хлопці здійснили героїчний вчинок. Вони хоч і малі, але сміливі. Маленькі герої не побоялися рубати "зрадливу кригу", не злякалися погроз дядька, а "подалися в заповідник, щоб заявити охороні". Шпичак же злякався, "його наче щось тіпнуло", коли він зрозумів, що доведеться відповідати за вчинений злочин. Я з презирством ставлюсь до цього браконьєра, цієї бездушної людини.
Мене охоплює жах, коли я читаю опис лося, підкошеного кулею: "Голова лежала так, ніби він прислухався до землі, чи далеко ще весна, чи скоро прийде, а роги росли при самім снігу, ніби чудернацький кущик, який усе-таки сподівався зазеленіти, вкрившись листям".
Отже, збереження фауни і флори рідного краю залежить від людини, її совісті. Ставлення людини до природи — це мірило людської моралі. Справжня любов до рідної землі повинна бути не лише споглядальною, а й активною, дійовою, спрямованою на захист і примноження багатства рідного краю.
