Відповідь: Твір «Енеїда» Івана Котляревського присвячений славетному минулому нашого народу, його возвеличенню через показ образів із Біблії та давньогрецької літератури. У поемі показана подорож славного парубка і не тільки його власні героїчні подвиги, а й подвиги усього українського мужнього війська.
Немає ніяких сумнівів щодо актуальності теми «Енеїди», бо і в наш час гостро стоїть питання національного відродження України. Своїм задумом поема сповна виправдовує тенденції часу, за до давніх образів троянських та грецьких героїв вона підносить найкращі риси вояків, у яких ми підсвідомо бачимо українців. І це впливає на національний дух читачів.
Основною метою Котляревського було розбуркати український народ, пробудити його дух, нагадати про те, що і в нас є славетне минуле, що і в нас були свої герої, які вчиняли подвиги. Автор написав поему тією мовою, якою розмовляє народ, і зробив це свідомо, бо не хотів застосовувати офіційну мову, на якій велись справи і було прийнято писати. Він хотів вивести розмовну, народну мову в розряд літературної. Перед автором стояла мета описати пригоди та життя грецького героя і для більш легкого сприймання читачами перевести їх в український контекст.
Еней — головний герой поеми, який знаходиться в центрі уваги, і якого доля посилає на війну. Він, з одного боку, майже ідеальний, і в той же час, з іншого боку, в ньому є доля гумору, кумедності. Основні зусилля в творі спрямовані на поєднання давньогрецьких та біблійних мотивів з традиціями українського народу. У поемі вдало поєднані грецька міфологія з українською історією, дуже влучним є і поєднання українських і грецьких назв та імен. Національно-історичне питання є основним питанням поеми, воно сповнене образами та паралелями, за до яких передається історизм твору та атмосфера міфічності.
Автор ставить перед собою завдання і вдало його виконує: він зображує українське минуле і дійсність так, щоб народ її сприйняв як рідну, щоб мова, на якій вона написана, була зрозуміла для народу.
Поема «Енеїда» стала поштовхом для створення схожих творів у авторів інших національностей, наприклад «Енеиди навыварат» білоруською мовою. Сатира та гумор в творах І. Котляревського стали чудовою традицією, яку було продовжено в талановитих творах Валерія Пронози, Остапа Вишні, Степана Олійника, Василя Чечвянського, Сергія Воскрекасенка, Олександра Ільченка та інших. «Енеїда» стала справжнім джерелом для митців наступних поколінь.
Малий Тарас чумакує.
"Літо 1824 року було дуже гарне. Небо голубе та ясне від палкого сонячного проміння, що так і ллється потоками на зелені садки Кирилівки, на білі хатини з чорними стріхами й димарями, на пишні квітники перед хатами та на блискучі церковні бані.
Тільки в хаті Шевченків невесело. Недобра мачуха побиває дітей-пасинків і проклинає їх, а вже найбільше малого Тараса.
Бачить це батько, бачить старенький дідусь, і жаль їм хлопчини.
— Невинно терпить,— каже батько.
Задумався старий дідусь, а по хвилині каже:
— А знаєш що, Грицю! Ось ти вибираєшся чумакувати, візьми й Тараса з собою...
Тарас почув таку милу новину, і мовби його на сто коней посадили. Поїде, світа побачить, степи, козацькі могили. І пригадує собі, як то він уже «їхав з чумаками», тому чи не чотири роки вже буде, тоді, як він ішов до «залізних стовпів».
На другий день раненько батько з Тарасом поснідали, сіли на віз, перехрестилися і... воли рушили. Минають поля, гаї, села, а ось уже й місто біліє перед ними.
— Що це за місто? — питається в батька Тарас.
— Гуляйполе,— відповідає батько.
І знов села, поля, хутори. При дорозі буйна трава. Батько спиняє воли, випрягає, пускає їх на пашу.
— Обідатимемо, сину,— каже. Сідають на возі, обідають.
— То вже степ, тату?
— Ні, Тарасе, це ще не степ, але ось як виїдемо в Херсонщину, то вже почнеться справжній степ, широкий, буйний. Тільки то вже не те, що було колись, тепер уже багато степу зорали, замість тирси пшениця шумить.
Тарас не дивиться на міста, його очі біжать дальше — за річку Тикич, у степ безмежний.
— А це вже справжній степ? — допитується знову Тарас.
— Так, це вже степ,— відповідає батько.
Віз котиться широким шляхом, а обабіч шляху шумлять високі трави, що вже почали жовкнути від палючого сонця. Тарас бігає зором по степу якось розмріяно. А по хвилині питається:
— Тату, то тут жили запорожці?
— Так, кажуть старі люди, що тут була запорозька вольниця,— відповів батько.
А Тарас уже не допитується, задумався. Його уява малює йому буйних, чубатих запорожців, як вони ганяються степом, здоганяють татар, що везуть ясир з України, заводять бій з татарами, бранців визволяють. А потім копають могилу товариству, що впало в бою, і сиплять високу-високу. Все так, як дідусь оповідав, а дідусь знає, бо пам'ятає і запорожців, і гайдамаків".
