Художні особливості: три частини композиції виконують роль тези, антитези і синтезу. Поезія вибудувана як монолог-звертання ліричного героя до рідного слова. Анафора «О слово рідне!» увиразнює не тільки композиційну єдність, а й змістову наповненість, підкреслює щирість ліричної оповіді, схвильованість героя, зумовлює ораторські інтонації, патріотичні почуття. У серці автора виникає біль через зневажливе ставлення до рідної мови й історичне безпам’ятство співвітчизників. Наскрізна антитеза розгортає сюжет вірша. Поет використовує яскраві метафори й епітети. Українське слово уподібнюється «скутому орлу», тобто поневоленому народові, слово якого звучало завжди як «співочий грім батьків моїх», а тепер «дітьми безпам’ятно забутий». Поет вдається до ремініс- ценцій послання «І мертвим, і живим...» Т. Шевченка, закликаючи дієво любити свободу людини і народу. Для поета рідне слово, незважаючи на переслідування і заборони, — носій волелюбного духу народу, його безсмертя. Ідея вірша випливає з переконань митця, що рідне слово відбиває драматичну історію України, стало духовною зброєю народу. Зображуючи поетичний образ неповторної краси української мови і Вітчизни, поет висловлю своє творче кредо: «О слово! Будь мечем моїм! / Ні, сонцем стань! Вгорі спинися, / Осяй мій край і розлетися / Дощами судними над ним». Образ меча в Олеся перегукується з емблемою апостола Павла, у якого він символізує меч духовний: «Меч духовний є слово Боже». Автор переосмислює цей образ, поєднуючи в ньому духовне і творче начала; слово-меч стає атрибутом свободи і справедливості. У руслі символізму поет вдається до міфологічних образів космічного тору — сонця, синього неба, музики зір, а також біблійних образів (судні дні), які очистять рідний край від зла і стануть запорукою відродження нації, якщо вона поставить слово-меч собі на службу, оберігатиме рідне слово — символ безсмертя народу.
Бароко (від італ. Ьагоссо — вибагливий, химерний, перлина неправильної форми) — художній напрям у європейській культурі й мистецтві XVI ст. (в Італії) до кінця XVIII ст. Батьківщина бароко — Італія (Рим, Мантуя), меншою мірою Венеція і Флоренція (тут є перші зразки бароко в архітектурі, скульптурі, живописі).
Засновник бароко в Італії —
Мікеланджело Буонарроті.
Головну увагу мистецтво бароко приділяло пристрастям і відчуттям людини, поєднанню реального та уявного, бажанню насолоджуватись дарунками життя, мистецтва й природи.
Основні риси стилю бароко — парадність, урочистість, пишність, динамічність.
Провідною ознакою XVII ст. стає бурхливий розвиток не тільки літератури, а й науки та техніки. Наука відокремлюється від інших сфер духовної діяльності людини, зокрема і від художньої творчості. Для того щоб уявити досягнення в різних галузях тогочасної науки, досить пригадати такі імена, як Галілей, Ньютон, Декарт, Кеплер. Водночас XVII ст.— це період подальшого активного поширення світових релігій, серед них і християнства.
