чужого народу, гине на чужині.
Байрон в західноєвропейській літературі вважається типовим представником романтичного напрямку, але його поезії помітно відрізняються від творів інших поетів-романтиків. Ліричний герой Байрона не ховається від життєвих негараздів, а сміливо виступає на боротьбу проти ворожого світу. У своїх поетичних творах поет зображував героїв, яки вступали у протиборство з усім світом один на один.
Якщо б у мене була можливість написати Байрону листа, я б зробив це приблизно так:
«Доброго вам здоров’я, вельмишановний лорд Джордж Байрон!
Ви мене не знаєте та й не можете знати, адже я живу набагато пізніше Вас. Та вже те, що я Вам пишу, може сказати про те, що Вашу творчість гідно оцінили нащадки, які й досі насолоджуються Вашими неперевершеними поетичними творами.
З часу Вашої загибелі пройшло багато часу і сьогодні Вас вважають одним з найяскравіших представників і родоначальників філософського романтизму у літературі. Створена Вами течія надала змогу талановитим митцям Вашої та наступних епох заявити про самоцінність творчої особистості, протиставити цю особистість консервативній, обережній посередності.Ваші, Джордж Байрон, цінності, які з часом стали основою романтичної літератури – це, на мій погляд, право на реалізацію як в житті, так і в літературі, самотність та нерозуміння, трагічний розрив суспільства і особистості. І це Ви довели своїм життям, адже прагнення до свободи у Вас було не тільки літературною декларацією, воно не зводилося лише до співчуття борцям за свободу, воно привело Вас до особистої участі у визвольній боротьбі грецького народу.
Ви бачили горе і смерть, зрадників і героїв своїми очами. Ви розуміли, що Ваш шлях, як шлях будь-якого солдата – це смерть за рідну землю і народ, це подвиг, який ніколи не буде забутим.
Не забуде Вас і Ваш народ, поки буде вільним. Ви загинули, але кров Ваша потекла не по землі, а по жилам Ваших нащадків у всьому світі. І я вважаю, що Вас, як героя, не варто оплакувати. Ваш подвиг повинен оспівуватися в наш час і в майбутньому, тоді він ніколи не буде відданий забуттю:
«Але сліз не буде на очах:
Плач образив би славний прах…».
Хоча Ви, лорд Джордж Байрон, не зараховували себе до героїв і просто боролися плечем до плеча з простими греками, оспівували у своїх віршах розум і мужність людини, цінували і любили життя, як безцінний дар, який ніколи не повториться, але який прославити можна, народ оплакував Вас як справжнього героя.
Дякую Вам за вашу незвичайну творчість, за ваші поезії, які до мені знайти відповіді на багато питань, важливих у житті будь-якої людини, незалежно від того, в яку добу і в якому суспільстві часи вона живе.
Прощавайте, лорд Джордж Байрон!
З повагою, Ваш прихильник».
Окраса української літератури – повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». У творі письменник створив образи людей, які є справжніми дітьми природи. Вони єдині зі світом гір, полонин, лісу, який оточує їх.
Історія обертається навколо хлопця та дівчини. Обидва вони гуцули. Родини Марічки Гутенюк та Іванка Палійчука люто ворогують між собою, намагаючись знищити чоловіків ворожого роду. Але Іван та Марічка покохали один одного ще дітьми. Вони наче первісні люди, адже ворожість у суспільстві не знищила їхніх природних почуттів. Кохання – це справді природне почуття, а ненависть – ні, її нав’язують людям інші люди. Автор повісті дає нам це зрозуміти.
Марічка - поетична дівчина, знає секрети навколишньої природи, ворожіння. Вона складає співанки, які з’являються «ніби самі по собі». Вона настільки чиста, що вміє відповісти добром на зло. Ще в дитинстві вона назавжди привернула серце Іванка до себе, пригостивши його цукеркою у відповідь на спробу побити її.
Іван – це також людина в природному стані. Він прекрасний господар, «ґазда». Іван знає прадавню мудрість про те, як треба доглядати за худобою, як зберегти овечок від злих духів. Для нього видається цілком природним, що сусідка Химка є відьмою і може обертатися у жабу та білу собаку. А в лісі, звісно, бродить чугайстир та полює на нявок.
Іван тонко відчуває природу навкруги себе. Мабуть тому він не тільки добрий господар, але й грає на флоярі. Він здатен на велике почуття і в кінці віддає життя за мрію. Не може жити без радості та кохання.
Є ще два цікаві образи в творі – мольфара Юри та ґаздині Івана Палагни. Але їхнє кохання інше: в ньому проглядає хижість та хіть. Своєю силою керувати природними стихіями Юра причарував горду та холодну Палагну. Їхнє кохання неначе стихійне лихо: розбиває життя людей навколо. І тому воно протиставляється глибокому, ніжному коханню добрих людей - Івана та Марічки.
