3 Причины міграції Володимира Винниченка (розгорнута відповідь

Евшан-зелье (Евшан-трава) (укр. Євшан-зілля) — поэма украинского поэта Николая Вороного, написанная в 1899 году в Полтаве.

Сюжет поэмы навеян летописной легендой о чудодейственной силе травы-зелья евшан (полынь), которая возвращает людям утраченную память.

Актуальная для денационализированных украинцев, эта легенда вдохновила Н. Вороного на поэтическое отображение пробуждения самосознания людей, которые потеряли свои национальные корни. Сам символ евшана, как и многочисленные пересказы и перепевы легенды, были настолько актуальны и понятны на Украине, что не только литературные произведения, но и периодические издания, народные хоровые коллективы, школы выбирали для своего названия слово евшан, а литературный критик Николай Федюшко взял его себе в качестве псевдонима.

У Галицько-Волинському літописі під 1201 роком літописець помістив чудову половецьку легенду. Порівнюючи князя Романа з Володимиром Мономахом, він згадує, як цей князь розгромив половців, як вигнав хана Отрока в Обези за залізні Ворота, а справи брата його-сірчана - за Дон:

"Після ж смерті Владимировой залишився у Серчана один співак-Орев і послав його в Обезу, кажучи:»Володимир помер вже, то ж повертайся, брате, назад в землю свою". Передай ти йому ці слова Мої, заспівай йому пісень половецьких. А якщо не захоче послухати, то дай йому понюхати зілля, зване Євшан.

Коли ж той відмовився повертатися і слухати, він дав йому зілля. І понюхавши, заплакав той І сказав: "Та промені є на своїй землі костю лікуй іне чи на чюже славну бити.»

Объяснение:

Добро і зло, вірність і зрада, поетичне покликання і сіра буденщина зіткнулись у драмі-казці Лесі Українки «Лісова пісня», яка розповідає про красу людських почуттів і згубність духовного гноблення, про необхідність збереження гармонії між людиною і природою.
У ліс приходять люди, приносять свої клопоти. Голос Лукашевої сопілки пробуджує з зимового сну Мавку — «весна ніколи так ще не співала…» Дитина лісу і сільський хлопець закохуються. Перша дія — цвітіння їхнього кохання і одночасно це весняне буяння природи. На голос Лукашевої «веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти ».
У другій дії — зміліло озеро, «очерет сухопнелестить скупим листом». Природа в’яне. Почорнів жар маку. З останніми квітами та зжатим стиглим житом полягло й кохання Лукаша до Мавки. Тут ми бачимо, що роздвоєна душа юнака вагається — між поезією і прозою буття, мрією й буденністю.
На противагу Лукашеві, ніжна Мавка викликає у нас щире захоплення. «Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає», — ці слова найстисліше і найяскравіше виражають головну суть образу Мавки. Вогонь її кохання сильніший за смерть. Він допоміг їй вирватись із мертвого царства Того, що в скалі сидить. Кохання Мавка сприймає, як «огнисте дерево». У ніч першої зустрічі з Лукашем на її чолі палає зоряний вінок, а коли коханий зрадив, «всі зорі погасли в вінку і в серці». В останньому монолозі героїні безсмертя асоціюється з ясним вогнем, вільними іскрами. І, як віра й надія, знову спалахують вогні в її зоряному вінку.
Лукаш за зраду найчистіших своїх почуттів, за зраду любові тяжко покараний: Лісовик перетворив його на вовкулаку. Цей символічний епізод змушує нас задуматися про вічні моральні цінності: хто зрікся духовного життя, загасив у собі порив до прекрасного, той перестав бути людиною.
Проза життя знищує прекрасну мрію Лукаша, буденщина засмоктує, наче поліське болото. Проте мрію вбити не можна. Про це голосно співає сопілка у фіналі.
Справді, людина завжди може знайти в собі сили з будь-якої прірви свого падіння піднятися на височінь людського духу — через страждання, через усвідомлення своєї недосконалості, через самопізнання і добротворення.