Господь багатий нас благословив причина написання

Творчість відомого українського письменника Б. Харчука вчить кожного з нас виховувати в собі бережливе ставлення до оточуючої природи, до її краси. Його твори здатні з самого дитинства прищепити читачам риси доброти, чуйності і відповідальності за оточуючий нас світ. Частіш усього ми бачимо непорозуміння людей до тих, хто знаходить підтримку і порозуміння саме у природі. На основі прочитаних мною творів я маю змогу зробити висновок, що людина і природа міцно і назавжди взаємопов’язані друг з другом. І тому ми повинні сприймати оточуючу нас природу не тільки очима, а й серцем і душею.

 

Ми повинні наслідувати справі героя творів Б. Харчука та робити все, що є в наших силах для збереження природи, для її розуміння і для найбільшого з нею зближення. Ніколи не слід знищувати рослинний світ, ніколи не слід ображати тварин, бо все те, що нас оточує у житті – теж живе. Прикладом для нас може служити Планетник – герой однойменного оповідання Б. Харчука, про якого він написав: «Він ніколи не зривав листя, не ламав гілля, старався не толочити постолами трави – усе живе, усе для чогось призначене. Навіщо ж його мучити й нівечити?». Про це ж саме говорить багато повір’їв та народних легенд українського народу, які досить часто зустрічаються у творах письменника.

 

Для більшості творів Б. Харчука притаманна думка про збереження природи і її краси, і саме цю думку ми ніколи не повинні забувати, зробивши прикладом для себе і своїх вчинків героїв творчості письменника. Для того, щоб стати гідним членом нашого суспільства, «щоб жити і вдосконалюватися — піднятися до краси і сили природи, до волі і єдності».

Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.
Читаєш ці рядки Т. Г. Шевченка, і тебе огортає сум і якась невловима туга. Так могла написати лише людина, яка зазнала багато горя й страждань у житті. Наділений поетичним талантом, Тарас Григорович виливав свої по­чуття та найпотаємніші думки на папір. Зокрема гіркі спогади про своє безрадісне дитинство він змалював у вірші “Якби ви знали, паничі…”:
…В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло… Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
не дають.
Що може бути гіршим для людини, а тим більше для маленької дитини, ніж почувати себе в рідній батьківській хаті “мов у пеклі”, мучитися й не бачити майбутнього? Згадує поет і про тяжке життя матері та батька, яких “нужда та праця” на панщині передчасно звели в могилу; згадує братів, яких віддали в москалі, і сестер-“голубок”, доля яких — усе життя прожити в наймах аж до самої смерті.
Саме ці дитячі спогади викликають у нього біль і співчуття, коли він бачить “малого хлопчика в селі”, який ніколи не побачить “святої воленьки”. І це Шевченка жа­хає й обурює. А особливо обурює його лицемірство панів, їх знущання над кріпаками. Саме вони, ці “добрі люди”, у раю “пекло розвели”:
…З братами тихо живемо,
Лани братами оремо
І їх сльозами поливаєм.
Читаєш ці слова й дякуєш Богові за те, що живеш у родині, де є і тато, і мама, що не поневіряєшся серед чужих людей, живеш на волі й не знаєш, що таке кріпацтво, найми та голод. І тому дуже хочеться, щоб страшне минуле, у якому жив поет, ніколи не повернулося, щоб і надалі життя наше було щасливим, мирним і вільним.