Головний герой оповідання – білий кінь Шептало, який працює на одному з господарств, виконуючи разом з іншими кіньми важку й обридлу щоденну роботу, і терпляче зносить удари батогом від конюха Степана та хлопця-підпаска. Шептало згадує, як колись його, молодого й гордого, “зломили”, осідлали люди, примусивши працювати на себе.
Часом ця робота була нестерпно принизливою для білого красеня, предки якого “гарцювали на залитім різнокольоровими вогнями милуватись їхньою красою щовечора сходилися людські натовпи”. Найтепліші спогади коня пов’язані з дитинством, коли лошам-стригунцем весело бігав із матір’ю по квітучих лугах, слухаючи її розповіді про дідів-прадідів. А потім з’явились люди…
Колись давно природний розум підказав йому, що треба лише вдавати “покірного і роботящого” і що “розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись у душі вільним, аніж бути скореним насправжки”. Приспавши пильність людей, білий кінь потроху здобував “щось від самостійності, від волі”: то він рухався осторонь від інших – сірих, вороних, гнідих – коней, то сповільнював ходу і тягнувся до соковитої конюшини, коли табун покірно тримався укупі.
Таємна думка постійно непокоїла Шептала: чому це він, білий, породистий, розумний і волелюбний, має коритися рабській долі, терпіти приниження, побої за жмутик сіна і короткий відпочинок у теплій стайні? Коня “повільно засмоктував глибокий, як прірва, відчай”.
І ось одного разу, обурений брутальністю конюха і підпаска, Шептало “як ніколи досі, відчув свою неволю” і вирвався з чіпких рук хлопця. До пізньої ночі
Бігав кінь по лугах і яругах, насолоджуючись волею, яка “пахла живою вільгістю, міцним настоєм лугових трав і молодого сіна”. Ще ніколи не бігалось йому так легко. Стомившись, він упав на спину і качався по м’який траві, подався до річки – попив води і скупався.
Стоячи у воді, він “побачив у водянім дзеркалі себе – незвично білого, аж до щему в очах”.
Гірка правда відкрилася Шепталові. Це тепер, змивши із себе пил і бруд, він знову став білим красенем, а там, у стайні, був “бруднувато-сірим, попелястим” і звичайним, як усі. Тому, мабуть, конюх і дозволяв собі бити його батогом. Це відкриття змінило думки Шептала. Він починає виправдовувати своїх кривдників, навіть відчуває провину перед Степаном.
Потроху кінь переконав себе, що із селом, конюхом і ненависним табуном його пов’язує міцний зв’язок, “довгі віжки, один кінець яких тримають сильні руки”. Але розірвати цей зв’язок він не може і вже не хоче.
Повертаючись додому, білий кінь-красень викачався у багнюці, аби з часом повернулася колишня “сірість” і Степан не подумав, що він “хоче виділитися, показати норов”. Від колишнього прагнення волі і шляхетної гордості майже нічого не залишилося. Дорогою кінь Шептало так міркує: “А справді, кому й що доведеш?
Тільки собі гірше зробиш. Краще вже й надалі прикидатися сіреньким та покірненьким… Недаремно ж білим коням дано розум.
Головне, щоб він, Шептало, знав про свою білизну, а про чуже око краще лишитися колишнім”.
Білий кінь Шептало – це алегорія. У цьому образі автор зображує непересічну людину, яка не хоче приймати рабську долю, бути “як усі”, опирається “сірій” буденності, але зазнає поразки у цій боротьбі. Письменник хотів показати, як під впливом повсякденного життя і суспільних умов яскрава, але слабка людська особистість втрачає, індивідуальність, зраджує свої мрії, пристосовується до оточення.
Вона усе життя перебуває у стані внутрішнього роздвоєння, суперечки між розумом і серцем. Це якнайкраще доводять останні рядки оповідання.
Білий кінь, повернувшись додому, не зміг потрапити на подвір’я, що для нього вже було зачинене, і тоді він “скільки зміг, просунув голову між двох жердин та й собі задрімав…”
Объяснение:
