Оповідання починається зі вступу, в якому показані умови життя і боротьби кріпаків у XIX ст. Після втечі від пана герої намагаються переправитися через Дунай у Туреччину в пошуках кращого, вільного життя. Тут і починаються їхні пригоди. Навіть переодягання Соломії в чоловічий одяг теж є елементом пригодницького твору. Протягом усього тексту читач відчуває напруження, очікуючи небезпеки. Автору вдалося створити гостросюжетний, цікавий пригодницький твір.
Соломія, Остап і такі ж, як вони, покидають рідну землю, виявляючи цим протест проти рабства, виступаючи проти неволі. Автор на цих образах розкриває і тему вічного кохання. Соломія — жінка смілива, мужня — кидає чоловіка-нелюба і наздоганяє Остапа-втікача. Протягом твору розгортається трагедія двох люблячих людей, які не боялися смерті, тікали туди, де хоч дорогою ціною можна здобути бажану волю, а ні — то полягти кістками на вічний спочинок...
Та доля вирішила по-іншому. Соломія гине у водах Дунаю, а Остапа повертають до пана. З того часу «чимало води утекло в Дунаї... Сивий дід гріє свою бороду біля вогню і слухає розмову вітру». А на спині в нього написано «його життєпис»: «Оце ззаду пам'ятка від пана, а спереду, між ребрами, маю дарунок від москаля... Кругом латаний...з тим і до Бога піду... Дорого заплатив я за волю, гірку ціну дав... Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею...»
Письменник романтизує своїх героїв, романтизує всі пригоди, які відбуваються з ними. Однак змальовує їх реалістично, детально передаючи їхній душевний стан. Саме це робить твір ще й психологічним.
Талановитий український поет, перекладач, критик та історик вітчизняної літератури, пропагандист української культури Микола Вороний довгий час був невідомий нам, бо його ім'я і творчість були заборонені. А поет лише намагався вивести українську літературу на європейський рівень.
Для поезії М. Вороного характерні глибокі філософські роздуми, патріотизм і гаряче бажання бачити щасливим рідний народ, рідну Україну.
У поемі "Євшан-зілля" М. Вороний порушує проблему вірності людини рідному краєві, своєму народові. Використавши легенду про перебування сина половецького хана у полоні, його забуття про рідний край і батька, поет із болем у серці звертається до людей, які відцуралися від своєї батьківщини, які, потрапивши на чужу землю, забули рідну мову. Чимало синів і дочок України блукають по світу у пошуках щастя. Це до них звернені слова поета:
Краще в ріднім краї милім
Полягти кістьми, сконати,
Ніж в землі чужій, ворожій,
В славі й шані пробувати.
У поемі "Євшан-зілля" в образі ханського сина бачимо тих українців, які шанують чужі звичаї і занедбали рідний край, які забули свої звичаї. Микола Вороний задає риторичне запитання:
Де ж того євшану взяти,
Того зілля-привороту,
Що на певний шлях направить,—
Шлях у край свій повороту?!
Роздумуючи над поемою, я пригадав слова Т. Шевченка "Хто матір забуває, того Бог карає". Я переконаний, що горе тій людині, тому народові, який забуває своє коріння, свою мову, не дбає про свою країну. Тому проблема вірності людини рідному краю і народу не може не хвилювати людство у будь-які часи.
Ми, молоде покоління, піднімаємось у своєму духовному і національному зрості, крокуючи шляхами розбудови самостійної України, віддаємо всі сили на благо нашої країни, мріємо про свій вагомий внесок у цю справу. Ми любимо свою Батьківщину, свій народ, свою мову, а тому такі близькі нам слова поета:
За честь і правду все віддай,
Коли ти любиш рідний край!
Я гадаю, що тільки людина-патріот має право бути громадянином своєї нації, свого краю. Отож, я закликаю своїх ровесників бути вірними своєму народові, своїй країні
