Як свідчать історичні дані, наймитство й бурлацтво поширені були вже в XVI-XVII ст. Особливої ж масовості набрали в другій половині XIX ст.- початку XX ст., коли на Україні став бурхливо розвиватися капіталізм. Члени вбогих родин наймитували у селах та містах, ходили в південні степи на строкову службу у весняний та літній час. Хазяї прагнули, щоб наймити виконали якомога більше роботи, а платити їм якомога менше, прохарчувати дешево. Працювати доводилося від світання до смеркання; у неділю та свята потрібно було годувати худобу в стайнях та хлівах або випасати в степу, а також доїти корів та овець.
Доля зарібних людей була трагічна. Відірвавшись від батьків, вони, як правило, н^ могли одружитися, мати сім’ю через бідність. На свій заробок не мали можливості ні придбати власного житла, ні вдягтись пристойно, ні прохарчуватися по-людському, коли можна було б відпочити. З одних наймів мусили йти в інші.
Бурлаки й наймити в тогочасному -суспільстві були найбільш пригніченими, зневаженими, упослідженими - людьми. Особливо нестерпним було становище жінок і дівчат, самою природою призначених стати матерями, турбуватися, про родину. Важка праця, постійне недоїдання, самотність, духовна пригніченість призводили до хвороб та ранньої смерті. Свої болі й жалі заробітчани виливали в численних піснях,- сумних і зворушливих.
